Звісно, все сталося не так, як він планував. Він-бо кинувся бігти, та щойно опинився посеред вулиці, як сталася низка жахливих подій. Спершу він почув вищання, від якого застиг на місці, потім побачив, як до нього кинувся різник, витягнувши вперед свої червоні ручиська, а тоді його притисли до велетенських грудей, і у вухах загримів голос різника:
— Ну і що це означає? Нам подавлять наших собак? Що? Не сподобалось? Га? Хочеш, щоб я розсердився? їдь собі, парижанине!
Знову вищання. То рванула з місця машина... Та, яка мало.не розчавила Песика.
Тепер різник тримав його на витягнутих руках і дивився просто у вічі.
— А ти що за один? Звідкіля ти? Як тебе звуть? О! Ти далеко не красень! Ти голодний?
Ось так. Різник дав йому чудову кістку, на якій ще було м'ясо. І дозволив спокійно попоїсти посеред магазину, на підлозі, посиланій тирсою. І навіть потім не вигнав. Песик закуняв, поки різник розповідав пригоду покупцям:
— Я у того парижанина запитав, чого це він чавить наших собак? Запитав, чим він невдоволений і чи хоче, щоб я розсердився...
Коли за кілька годин Песик прокинувся, різник опускав залізну завісу свого магазину. Перш ніж все позамикати, він запитав Песика:
— То що ти надумав? Лишаєшся, чи йдеш?
Песик підійшов до нього. Він шукав не господаря, а господиню. Шкода. Він пошкрябав лапкою гофровану завісу.
— А, то ти йдеш? Гаразд. Чудово. Йди, живи своїм життям...
Голос різника був зовсім не сердитий. І не сумний. Песик зрозумів це з голосу, коли Різник сказав: "Знаєш, у мене кожний робить те, що хоче. Повна воля". І додав, але вже суворіше:
— Тільки не потрапляй більше під машини, чув? Хай це тобі буде уроком.
VII
ОЙ, ПАЦЮК!
"Якщо у цьому місті усі такі, як цей різник, — вирішив Песик, виходячи з магазину, — я легко відшукаю собі господиню". І він довірливо пішов за першою стрічною жіночкою, ніби знав її дуже давно. У жіночки були довгі тонкі ноги, вона приємно пахла фіалками, а підбори її цокотіли так, як пізніше цокотітимуть підбори Перчички. Жіночка не одразу зауважила, що за нею йдуть. Коли вона зупинялася перед крамницею, Песик зупинявся біля її ніг. Коли вона прилипала до вітрини, прилипав і він. Тільки унизу. Він з цікавістю роздивлявся крам, деякі запахи йому подобалися. "Ми подружимось, — думав він, — у нас однакові звички". Жіночка йшла далі, він за нею, вихляючи хвостиком і мало не впираючись в її підбори писком. Так тривало доти, доки жіночка не спинилася перед фруктовою крамничкою. Фрукти Песика не цікавили, а ось запахи внизу магазину були куди привабливіші: свіжі, різкі, полишені сільськими собаками запахи. Жіночка вибрала персики особливого сорту, вкриті пушком, а Песик особливо тонкий собачий запах. Жіночка вийняла гаманець, щоб розплатитися, а Песик — підняв лапку, щоб висловити симпатію. То був початок кінця.
— Це ваша собацюра? — визвірився червонопикий продавець з-поза шинквасу.
— Що ви! — запротестувала жіночка.
— Як не ваш, коли йде за вами з того кінця вулиці?
— Та кажу ж вам, що він не має до мене жодного стосунку! (Жіночка чемно нервувала).
— Розкажіть кому іншому! (Продавець показав зуби). З вас ще сто франків за ящик з персиками, на який він помочився!
— Що? Як? Кличте поліцію! — верескнула жіночка, мало не зомліваючи.
— Ага, давайте поліцію, — погодився продавець, вискакуючи на вулицю.
А поліція, усі знають, прибуває, щойно про неї згадають.
— Ваш собака? — запитав перший поліцай, дістаючи олівець.
— Вона каже, що ні, аби не платити за персики, — недобре усміхнувся продавець.
— Говоритимете, коли вас запитають, — мовив другий поліцай, дістаючи записничок.
— Кажу ж вам, що собака не мій, — плакала жіночка.
— До речі, а про якого собаку мова? — поцікавився перший поліцай.
Бо довкола магазину вже сиділо з кільканадцять собак, які гарно зналися на місті і, зацікавившись сваркою, билися об заклад.
— Закладаюся на куряче стегенце, що все скінчиться грандіозною бійкою, — пророкував старий БЬксер продавця взуття із сусідньої крамниці.
— Дурне, поліція загребе усіх, тут і сумніву бути не може, — заперечив Шпіц пекаря, який виставляв себе вельми обізнаним.
— Що ви! Як завжди, багато галасу з нічого, — скептично процідила Левретка антиквара.
— Гей, Доже, я бачила, як ти поливав персики!
Голос той лунав з неба. То Чаучау полковниці з висоти свого балкона, як завжди, дрочилася з данським Догом страхового агента. І як завжди, Дог відповідав:
— А ти зійди-но сюди, блоха! Зійди сюди, якщо ти справді пес. Виходь на вулицю і розберемося!
А наш Песик скористався з того сум'яття, щоб тихенько вшитися.
"Не годиться шукати господиню на вулиці, — міркував він, — тут надто багато людей. Потрібна інтимніша обстановка, щоб познайомитися".
Щойно він так подумав, як побачив відчинені двері, з яких смачно пахло риб'ячою юшкою. У кімнаті, до якої він зайшов, було порожньо. Тут він теж упізнав звалище. Такі самісінькі меблі. Тільки ці — рівненько розставлені попід стінами і виглядали ще геть непогано.
"Отже, будинок — це звалище, на якому наведено лад", — подумав Песик.
Він вирішив полежати на канапі, поки хто прийде. Вирішив також вдати ніби спить, мовляв, зовсім як удома. Поклавши голову на лапки, він все-таки поглядав одним оком, хто зайде.
Зайшла білява товстуха, білолиця, з лисніючими щоками, закатаними рукавами на рожевих руках. Дибала перевальцем, розгойдуючись на круглих стегнах. Від неї пахло вимитим посудом, з-під скелець велетенських окулярів блимали блакитні очиці.
"Симпатична", — вирішив Песик.
Спершу вона його не помітила. Нахилилася до буфету і дістала цілу гору тарілок. Потім повернулася і понесла їх до столу, який височів на чотирьох ніжках посеред кімнати. Але спинилася посеред дороги. Якусь хвилину вагалася, потім знову повернулася, витріщила очі, наморщила носа, лоб пішов складками, рот широко відкрився — вона побачила Песика. Як дзвеніли биті тарілки! Песик, який такого не сподівався, підплигнув до стелі. Коли він упав назад на канапу, товстуха вже заскочила на стілець.
— Щур! — заголосила вона, — щур! Леоне, біжи сюди, тут щур! Швидше! Швииииидше!
— Щур? — здивувався Песик. — А де тут щур? Щурів він не боявся. Якщо він зможе заприятелювати з