Різдвяними святками зійшлися парубки й дівчата на досвітки до Крамарихи-вдови. Співали прядучи дівчата, парубки лузали насіння, жартували з дівчатами та кепкували з гунявого, придуркуватого Федя.
Федь украв був у матері шмат сала, щоб почастувати компанію на досвітках, та й загубив його, йдучи до Крамарихи. Власне, не загубив, а витяг йому те сало з кишені Онисько та й віддав, начебто від себе, хазяйці. А Федя допитували, де і як він міг загубити сало. Регіт стояв у хаті за кожним словом Федя.
— Вразя зь його мати знає, де загубив,— журився Федь, чухаючи голову.— Мабуть,-повз цвинтаря йдучи...
— Ти б вернувся, пошукав,— озвався Онисько.
— Де його по ноці сукати?
— Та сала не сукають,— озвався хтось.— З'їмо. А тобі шматок шкурки дамо, сукай, коли вмієш.
Реготали всі, сміявся й Федь, поглядаючи скоса на всіх.
— Іди-бо, справді, Федю, пошукай,— озвалась одна з дівчат.— Тяжко хочеться сала...
-— Іди сама, коли мерців не боїсся.
— А ти боїшся? —— А то з ні?
— Овва!
— З'їдять мерці Федькове сало,— сказала друга дівка. — — Не з'їдять,— озвався Онисько,— у них тепер піст.
— Чого ж ти, Федю, боїшся мерців? — допитували його.
— Боюсь, та й годі.
А ось зробимо так, щоб не боявся,— озвався один нарубок.— Хочеш, Федю?
— Як? — здивувався Федь.
— А ось так: ми тебе поховаєм, то ти вже мерцям будеш смій, то й не боятимешся їх.
— Дурний зе ти, я бацу,— мовив Федь, хитаючи головою.
— Та ні-бо, справді.
Еге, правда, Федю; гайда, поховаєм тебе,— загомоніло декілька голосів.
— Та відцепіться, гетьте к бісу,— відповів Федь.
— Дурний! Ми ж тебе не закопаєм у землю, а так лиш, панахиду відправим та й пустим. А мерців уже не бояти мешся.
Федь мовчав, дивлячись у землю. Онисько намовляв
— Воно ж так, міркуй: щоб злодіїв не боятись, треба самому у злодії пошитись; щоб дівчат не боятись, треба з дівкою оженитись; а мерців щоб не боятись, треба поховатись, як мрець. Еге, так, хлопці?
— Таж так, так!
— Ось ти і дівчат боїшся, то ми тебе після похорону оженимо з Химкою. Не боятимешся її.
— Ну-бо вас із вашим Федем,— озвалась Химка, найкраща з дівчат.
Не вередуй, коли люди трапляються,— суворо озвався Онисько до Химки.
Давайте, хлопці, ховати Федя. Серед загального реготу та гомону почали справляти похорон.
Онисько прибрався за попа: зап'явся рядном, мовби ри зою, з трьох мотузочків та глечика зробив кадильницю, другий парубок пошивсь у дяка, Федя поклали на лаву, згорнули йому руки та й почали, як знали, правити панахиду. Онисько був грамотний, читав і на крилосі і апостола і церковну службу знав добре.
Федь' не "пручався: йому й самому весело стало, а може й справді дурна голова повірила, що через те перестане боятися мерців.
Співаючи вічну пам'ять, четверо парубків підняли Федя з ослоном на ллечі. Онисько з дяком пішли вперед, Федя винесли з хати і на подвір'ї шпурнули з ослона у сніговий кучугур.
Регочучи, всі побігли назад у хату; попереду вистрибував піп Онисько, розвіюючи рядном, мов величезними крилами; позаду плентався мрець Федь, увесь запорошений, витрясаючи сніг із-поза коміра та з рукавів.
* * *
Сталося так, що весь той похорон бачив і чув справжній дяк, Касян Маковійський, що проходив у ту пору повз Кра-маришиного двора.
Маковійський сам вчащав до Крамарихи, зачіпав деколи й дівчат, але тоді, як парубків не було, 66 парубків він трохи боявся і не любив ЇХ.
Того він не міг забути, як ті вражі сини на Андрія 1 перетягнули йому дорогу мотузком і він, зачепившись, гепнув ниць у калюжу, а з-поза тину гицель Онисько (він признав його голос) вичитував: "Господи і владико живота мойого, дух праздности, унинія і любоначалія не даждь ми..." А всі шибеники реготали, бодай були луснули! Знали про цю пригоду і дівчата: Химка зустрілась йому якось, вклонилась незвичайно увічливо, а проминувши його, почала, змієве насіння, вичитувати: "Господи і владико живота мойого...".
Ну, тепер уже його, дяків, верх; попам'ятають його, гаспидові діти.
На другий день вранці дяк Маковійський пішов до батюшки і розказав про похорон, який справляли вчора у Крамарихи.
Батюшка, отець Мефодій, був собі добрящий чолов'яга і страх не любив жалоб, ябед, а найбільше — судових справ.
Вислухавши дяка, він зрозумів, що той гне на те, щоб потягнути парубків до суду.
Дяка отець Мефодій не любив, бо знав його, що хитрий, вредний і на ябеди кебетний.
Чув він про дякову пригоду на Андрія і сам із того щиро сміявся.
— Богохульство, отче, кощунство,— казав дяк.
— Ет, вигадки дурні, хлоп'ячі,— озвався панотець.— Може, ще п'яні були?
— Ні, тверезі.
— Налаяли були б гарно одного з другим — та й край,
— Що їм лайка? — озвався дяк.— Вони самі, гультяї, кожного налають, не пошановують ні сана, ні поваги. Зведись тільки з ними! Якби попосиділи в тюрмі, знали б на другий раз...
— Вже й тюрма! — з прикрістю перехопив отець Мефодій.— За дурницю, за вигадку арештантами їх поробити? Це ж повік слава вже буде. Які-бо таки ви справді, Маковійський, раз у раз бревно бачите, чи то, пак, сучок у чужому оці. Ех! — зітхнув панотець,— не судіть, да не судимі будете.
Не в тім діло, панотче,— озвався Маковійський.— Мені що? Моя хата скраю. А потурати богохульству не слід. ІІІгунда 2...
— Знаю,— перебив панотець.
— Циркуляр же був із консисторії... Неуеипноє наблю-дсніє...
— Знаю. Виздихали б...
— Хто? — спитав дяк. Панотець зам'явся.
— Е-е... Штунда,— сказав він.
Він думав про консисторію, а дяк наче прочитав його думку.
— І-гум! — протяг дяк, хитро, спідлоба дивлячись на панотця.
Помовчали. Отець Мефодій почував себе якось прикро і ніяково. На хитрий вид дяка*йому було бридко й дивитись.
— Епітемію треба їм назначити, одумаються, покаються,— сказав він, дивлячись кудись під стіл.
— Про мене,— озвався дяк,— діло ваше. Та того Ониська Тернового не знаю, чи пройме яка епітемія. Грамотний, читає у церкві, та й узяв собі звичай: до всякого непотребства зараз і притачає слово з книг святих, прости боже, на глум та сміх. Що йому епітемія?
— Ну-ну, побачим, якось буде,— сказав панотець.
— Як так, то й так,— озвався дяк.— 3 тим прощавайте.
— З богом!
Отець Мефодій почав ходити по світлиці з кутка в куток, позакладавши руки у кишені підрясника. Злість його брала на дяка, а почувало його серце, що з того діла може вийти велика капость та прикрість.