І довго слідователь ходив по кімнаті з кутка в куток, гриз нігті, кудовчив свої чорні кучері, а вкінці таки згорнув "діло" у пакет і надписав зверху: "Прокуророві Н-ського окружного суда".
* * *
Прокурор був середнього віку чоловік, худий, жовтий, нервовий. І служба, і діла обридли йому, обрид, здавалось, і увесь світ,
Ніщо його не цікавило, ніщо не тішило. Службу свою він справляв, як машина. І того дня, як одержав він пакет від судебного слідователя з ділом про блюзнірство, все чогось склалося так, начеб змовився увесь світ дратувати нерви прокурора.
Вранці наробили чаду самоваром і через те голова боліла. Потім приїхала теща, яку він ненавидів. Дітей розпустили у школі на пущання 5, вони були всі дома, бо жінка не пустила їх надвір через непогоду; день був холодний, прикрий, стояла мряка; діти, сидівши дома, зняли такий шарварок і гармидер, що хоч із хати тікай. До того ще теща і жінка заходились пекти якісь витребеньки та ласощі, цілий день щось товкли та терли у кухні, а з обідом через те опізнились. Ще й "діл" цілу копицю нанесли з пошти!
Буває іноді таке, що жити б не рад, а тут усе тобі впоперек та на злість іде.
Було надвечір. Прокурор, перечитавши "діло" про блюзнірство, не пожалів і кришечки парубків, бо не звик він нікого жаліти, надписав на обложці: "Подлежит суду по статье 182" та й відсунув "діло" набік.
У сусідній кімнаті діти зняли знов якийсь спів та регіт.
Він вийшов туди, щоб нагримати на них, та й здивований спинився на порозі.
На столі світилось скілька свічечок, що полишились з ялинки ще з різдва; старший хлопець, надівши батькову крилатку і циліндра, правив щось як піп, мовби акафіст:
— Радуйся, сороко, радуйся, вороно, радуйся, горобче, великий чудотворче!
А менші співали гуртом:
— Совайся, Ничипоре, со-о-ова-айся!
— Що це ви, паршуки, вигадали? — загримав несамовито прокурор, тупаючи ногами.— Я вас, дрантивих, різками виперіщу!
З других дверей вискочила жінка з закачаними рукавами і масними руками.
— Чого ти визвірився на дітей? — спитала вона.
— А ти не бачиш, що вони роблять?
— Що ж? Гуляють. Хіба вже і погратись дітям не можна?
— Це ж блюзнірство, кощунство,— кричав прокурор.— Гріх!
— Скажіть, бога ради?! — дивувалась жінка, здвигаючи плечима.— Давно ти став такий богобоязливий?
— Але ж це злочинство, карається законом,— казав прокурор.
— Ти здурів,— озвалась жінка.— Що ж, своїх дітей до суду потягнеш, може?
— Але ж...
— Слухай. Я вже бачу, що твої нерви знов розходились. Дай спокій дітям; тільки їм і волі тепер від тієї науки, як розпустили їх на пущання. Невже ж їм по струнці та по закону навіть іграшки свої робити? Іди краще куди, чи у клуб, чи до знайомих, розважиш трохи себе, то буде і тобі, і нам краще. Іди. Гуляйте собі, діти, гуляйте.
Прокурор грюкнув дверима та й вернувся у кабінет.
"Справді, краще піти з дому кудись",— подумав він.
Випадком глянув він на "діло" про блюзнірство, де його рукою, великими літерами було поставлено: "по статті 182" иі й... плюнув сердито, одягся і вийшов із дому.
Проходячи двором попід вікнами дітської світлиці, він почув знов гурт дитячих голосів.
— Совайся, Ничипоре, со-о-овайся!