1980
2(20) січня зранку хмарно мороз маленький а вдень сонце і вітер 3(21) січня зранку міцний мороз а вдень сонце і вітер Буликинша померла ввечері
4(22) грудня о дванадцятій ночі вітер а вдень хмарно і сонце вітер 5(23) січня зранку похмуро тепло морозець з третьої сніжок і до вечора йшов
6(24) січня Святий вечір вночі дощ вітер мороз холодно вітер і сонце
7(25) січня Різдво мороз міцний зранку сніг
8(26) січня мороз вітер холодно другий день Різдва 9(27) січня мороз міцний вітер Вови день народження третій день Різдва 10(28) січня мороз вітер
11(29) січня холодно мороз
12(30) січня зранку мороз а вдень потепліло сонце було 16(3) січня зранку морозець а вдень похмуро і розтало 17(4) січня похмуро і холодний вітер 18(5) січня зранку морозець був з десятої розтав і почався град Голодна Кутя
19(6) січня морозець вночі сніжок
усе нове й нове цим світом заворушує, але то кажуть, буцім що-часу нова людина виплоджується та й нового світу настарчує, та й де ж то ти бачив аж таке старе, аби воно на згоду напоумляло, — усе старим потурають на втіху новішому; ото де розум, ото пам'ять на безпам'ятство, — та й так заквашено на їдному й другому, аж радість навскаженіло піною вибулькує: то не ми, нам стороною пройти й зачепитися слухом чи зором; ще ого-в скіки йти, бо нам пустелю давай, а древнощі й чужі знадобляться, а ворога серед своїх одшукаємо, та й матимем на впочин знов нового світу", —
і сни вже не ті, як то перш; таку дисципліну давало страхами наздоганяння, вберігало і в цьому житті од спокус і наруги; ринеш на долоню від поверхні землі просторовищами містечка, а шляхи долання осяжніші в'яві, бо глянь, скіки там перейти од закутка аптеки й до церковної брами, а звідти попри емтеес та низом сошею вже й школа, — а ті мотоциклісти на відстані страху, і тобі не втекти, ані їм не наздогнати; не так хіба й решта снів. І вже пережиті страхи вступаються з життьових шляхів, а от радість яка чи там насолода все не являються хоч би на крихту, як уві сні. Бо страх видовжується видивами у далечінь історії, вибахмачується начутим і зчитаним, і вже таким бабиськом теліпає; а радість і насолода тербічаться тако передом, накивують до майбутнього, — то де ж наздогнати. Як сни, то й що хоч улягається сталка за сталкою, урівноважують душу з світами; аж це вже приперло до урвиська часу, — струснуло не лиш землею та небесами; попливло хмаровисько зсироватіле, рука хапається за деревце, ріг хати, і тра перестояти у муці паморочення, якусь-то тягучу гадку виснувати з примерхлих віків. Такими мов телефонами висячими обцятковано завхатню стіну, і якийсь-то з'єднаний стримлячим з-під крокви дротиком із невидкими світами, і зашелепотить у трубці невгадною мовою, шкабарчастими підголосками, як-то і в маленстві, коли набалакуєш і собі у радівну тарілку, щоб десь і тебе почули серед цієї зсамотинілої наповненості. Час такий високосний, аж речі маліють й здитиніло насторожуються, а як то ти рухнешся, яка твоя думка надалі буде. Не спання, а колисання у безвісті, — випрохуєш сну такого, на хоч невзбулість, на хоч якусь втишеність, аби це життя й далі греблося, одслонюючи тобі далекішого чогось; от би й ще день прожити; та перестановляються світи, і вже при тямі, стряхнувшись безсонного сніння, добачиш: і речі збунтувалися, що де мало своє місце, випручується в інакшій подобі й геть не там. Змовчалість живизни і примовляння незрушного, — такі тобі
вповіді на вікову замисленість, й хіба ж не так: це ставалося задовго, далеко задовго всілякої самотності; світ зробився сном, маревом; прокидаєшся з остраху радісного, — якесь нове сниво підстереже; та й злягаєш тоскно у темінь безсніння. На ранок: мацнеш по лобі, і пучки влипають у глибші борозенки — то добрі демони відвоювали тебе й цим разом від лихих, і такий карб зоставлено після нічної борні, одпручуєш зір від темнавого килимка з невгадними щораз візерунками аж мов до стелі, де у кривулясто вимащених вглибинках попри сволоків якісь тіні купками приховуються, — то це там воно заховалося? — і тіло, ведене зором, випручується голічерева; то перш руки зволоджуються одпроти стіни; а далі й коліна, тягнучи зімлілу спину; аж дзюркне трохи слини з куточка заціпленого рота, а безтямний зір, відбившись чимсь хижим і настрашливим од просвітку межи шафою і фіранкою, струменить навстріч і хоче всим тілом заволодіти, бо з тих притемнів попри сволоки якась йому допомога; вони навкупі довкружають загріте людиною лігвище, і аж тоді стямишся од жаского здогаду: це все, приплямлене вдосвітнім сонцем, вже аж немічне, ще й мовби схнябіло-доброзичливе, володіло тобою, вповивало тіло, вхлиналося скупуватим теплом, чаклувало над обличчям, обпавутинювало. Отверезілий зір здогадливо-прудко сіпнеться до покутя, — трикутна полиця з візерунчатими мідяними бляшками спереду, Богоматір з немовлям на парсунній дошці без окладу й рушника; аж ов де те ворушіння, тінню майне до темно-ликої дощиці і втане при ній. Чека-но, то це вже той час і те дніння, коли спохоплюєшся ще й не так щоб дуже то молодий, але й старощі не такі страшні, і мамині руки попід притрусив трошки землю до дванадцятої години розтав і тихо було Хрещення 21(8) січня вночі вітер цілий день дощ Саши день народження 22(9) січня сніжок трошки притрусив і скоро розтав Володі день народження 23(10) січня вітер прохолодно і цілий день похмуро 24(11) січня вночі сніжок трошки притрусив мороз трошки і вітер холодно
25(12) січня мороз і тихо і похмуро 26(13) січня мороз і хмарно трошки сонце показувалося 27(14) січня похмуро сніг цілий день йшов 28(15) січня хмарно і сонце було до вечора морозець 29(16) січня мороз міцний вітер і сонячно
30(17) січня мороз ясно і тихо тепло 31(18) січня похмуро холодно і мороз і вітер
1(19) лютого хмарно сонце показувалося з першої години дня сиро прохолодно і град
2(20) лютого болото вітер холодно і сонце і хмарно
3(21) лютого хмарно і сонце і вітер і град 4(22) лютого мороз до десятої години після десятої почало
простирадлом і периною — от знов вбурився, і зміняння трусманів на жіночі байкові по коліна, і ще якийсь час степлілого марення, і почування сцикливого духу, коли вже й у штанях, і ще фізкультура, і ти навлежма на маті, і дівчатам розбігатися і долонями об твої коліна, і головою між твої ноги, і вигином перестриб на ноги впозад твеї голови, і знов інші, і лиш одна, мовби втаємничена у твої нічні запливання і ранковий сором перед мамою, а чогось усе її визируєш з-посеред колін, як вона, перш ніж надбігти, нюшкує верхню губу, і не так за часу стрибання, як уже потім, по довгих роках, сполучаєш своє сороміцьке знання про себе і її — навздогадливе знаття про твою таємницю і твій сором; або й не так, — ці темноликі голови (голова й голівка) дарували що зрання, що проти ночі таке аж мов прощення на твої хворощі, і вкипав собі у сон, і знов ця яма незглибна, в яку так страх зазирнути, але так солодко дзюрити. Та типір щось гинакше, — оченята-жуки Синові й ледь гнівливе округле праве бровеня; ще ж колись то таким затишком навівало; то ж немов ти, а то твоя мама; а це скіки віків минає, то де було назирити та хоч якусь одміну догледжувати, — оченята-жуки так припантровують, буцім так насторожі, ха'-но щось не те подумаєш і про його маму. Уже й вигнанцем таким почуваєшся, ще хапнеш у порозі пінжака з вішалки, а той погляд прошилює; і так лекш обзирнутися вже не до очей-жученят, а до місця, де ті очі, і оддалінь невстрашливо зважитись на думку: усе, що лякало, змалівши типір по кутках, невидко всотується у ті оченята, щоб день перебути у дерев'яному сховку. Та й чий то гріх, що тра у світі пробувати, а хата необжита, чужі розвалюхи рідніш своєю незахисною руїною; а ще хоч півправди дознати; коли ж ні, — веде тебе знов на змалілий страх; коліном утиснеш двері, щоб клямка випенькнула од мізинного пальця, і знов головою у зраджений світ невинуватої кімнат-чини, — ступнути чи ні; і так світи по два боки порогу — цей, малий, і той, незглибенний, — дочікуються, куди твоя тяма поверне. А хоч куди, — вередує тяма; як схочу, то й тут перетримаюсь; а ці світи, не дочекавшись, то сиротами прикинуться, то таким суглобом, чи кроква це, чи яблуня вгиниста об лату, репають, — а ну-но вгадає, де теї хоч півправди; висвітиться пів-очей Богоматері, що її зір десь вникає, та й не в ці сталагунені світи, а дальш, глибш — то куди: не кличе і не втішає той зір, а таким іншим світом теплить і притримує; от уже оживають одійшлі, — це ви, бабць, пождіть-но, поможу; спускають додолу зсклянілі нечулі ноги, спідничину рясну розпростують нижче колін; знов їй цих котлет захочеться, а невістка