яка-а-а, і принесе, а все то перепечені, то глемзякуваті; подай, Юрку, з своїх рук; і тих крихтою обнеси, — показує на ікону; чось світ зажирнів, не дасть ради статкам своїм; той павук скоро заснує пів хати, а я втомилася павутину тримати, усе тра сісти; якби цю доріжку тако навскоси, щоб тінь од павутини не вабила підлоги, — ти чув чи вже знов у льотри. Та де б не чув, а як ці ешелони поза лісами здіймають стугіт, а літаки, ці підземні кроти, вже такого навирейдували в# небесах, і тра бігти, а кожна вуличка чось незнайома, що-яким каменем білованим в очі яснить, і люди мов нетутешні в подвір'ях посуваються, а на цього перехожого так назиркують, і де ж та дорога, щоб їй скінчення не було, — знов якийсь закуток вербовий, листячко зосеніле у мілкій криничині терпким духом солодить; оно дід кошілі плете; сіно в копичках; невидкий струмочок, — та цього раю не мало б бути! Цей край наохо-тувався дивами, він собі мовби спочиває. То куди типір, — трапляється й поводар; як-то мовчки признатися хоче, які ви їднакі; але звідколи це, як не можеш скласти ні віку, ні часу, а все якось одним днем виторочується — жив чи ні; от знати: весілля чи похорони, чось підводами заставлено вигін посеред трьох вуличок, але ж і не базар, і веде тебе од незащіпнутої хати до найменшої, а на ній брезент скочений, а візниця зготовлений, — які там війни, та владарювання, яка партизанка; наказано доправити до найбликшої станції і здати начальству, — от-бо й посвідчиш на невинуватих світу цього, як розуму надмір. Але й поводарі не дрімають, якоїсь порчі на колеса та й, або на пострах візникам оголошують, який мокрець коням на ноги прикинувся, то ж не велено рушати. Чи твоя воля, а чи ведено тебе, — одсікнувся одної розтавати і сонце і хмарно 5(23) лютого Маланки морозець похмуро туман після першої сонце 6(24) лютого вночі вітер і дощ а вдень похмуро тепло після третьої дощик бризкав до восьмої вечора
8(26) лютого ясно 9(27) лютого хмари перебігають сонце і вітер дужий 10(28) лютого морозець сонце тепло 11(29) лютого морозець похмуро 13(30) лютого похмуро з першої
ДОЩ
13(31) лютого вночі дощ а вдень сніг ішов цілий день
Крушинський Захарій помер
14(1) лютого мороз сонце до другої години хмарилося після четвертої вияснилося 15(2) лютого мороз сонячно тихо Стрітення
16(3) лютого мороз вітер похмуро і сонце показувалось 17(4) лютого мороз мигичка і сніжок 18(5) лютого мороз похмуро і сонце показувалося бліде з Миколаєва привезли Кухтинку Машу хоронили 19(6) лютого похмуро пухнастий сніг цілий день йшов а ввечері мигичка
влади, то іншій вкорися; та й буде, як тому мудрому, що світу зречешся, а якусь таїну то переховаєш задля насолоди душі або чого там; довмілися, скажи ж ти, — хай ті світи світами та осторонь, а ми собі рай і спокій у собі замкнемо, та й то воно й буде гармонія, узлад. Зраджені світи, примарлива втіха самовбивць; аж з таких хворощів давай шукати якогось вияву, символу, кажете; а ці вже нові офіцери прибиваються поодиначки, і рипають хвіртками, де в якої баби дурман кращий, а синів та гонуків настрашують новішою технікою, — ми за цю державу воювали, а ми їй не тра, то хтось же мусить бути винуватий, і одробляти і за державний гріх і за свою непричетність; але то тіки знак дав, що навала нова; ще трохи спокою перетрималося, де б заховався і десь-то іншою мудрістю навтішався. Але пожди-но, чо це за ці гріхи, як-то новіші, — як-то й далі не позбутися гріха; що не здумай, чого не вкій, а все гріх та й гріх; ото де покваплюються за майбутнім, аби дознатися, який то ще гріх начеплено буде, чи він сидить у нутрі і дочікується на гаразд часу; а осьо я де. А гріхи давнезні, а страхи передранішніші кубляться закутками, дошукуються вмирущого чи заснулого на втіху, що вони ще живі, — а не хочте нас спам'ятовувати й зажити у згоді спам'ятливості, то буде вам так і отак. Що-яке руїннисько, невгадність шелестом, набурхом, здогадом остовбурчілим, а холодить запліччя і бахматить одежі, — перетримайтеся у неваготі; нема вам ні впину, ні оруху, лиш набувайтесь пусткою. Вже й вік сутеніє попід акаціями вгору глибокою вуличкою; і такий урочистий наскок у подвір'я шпоришеве, і вишелепування речень, як це обізватися, бо тільки їден на усе село ушивач покрівель, і скіки ж тих хат на вшивання й підлатування, а жита не сіється, а копів не ставиться, а хати пусткою, то кому який ґандж, — на вспомин віків зовстрінуть тебе вже з порога, як по війні перекривали батьківську хату, а він ще хлопцем хапнув зі сніпка пістолетика, а старший всторч зору: ану-но цюди; і постріл, і Гандзя оддалік поскидуваних сніпків вбовваніла, якраз-но повз вухо куля. Вже й минаючи кухню цю з піччю холостяцьку і кахляною підлогою з хмизяним і солом'яним натрусом, з теплінням літнього розпалу, й стаючи у прорізі без дверей до кімнатчини з накиданими врозмаш по ліжках куфайками, пінжаками й жіночим ганчір'ям, не побачивши на одному з ліжок старечого тільця, материнського, висхлого, аж невгадного досі серед купи лахманів, — і сумовитий прорадіснений взир поводаревих очей іззаду, а й якось впоперед тебе, такий всеохопний, аж бачиш уже тим поглядом, хоч і прижмурся. То це
вже немає матері, — ашож, — то б якусь жіночку завели, — та є десь на селах, я їм помагаю; схитнешся десь до двостулчатих дверей у інші кімнату — таємниць більш не може існувати, — книжки на лавах, по підлозі, на дивані, книги й книги, чисті сорочки на поренчах і ще голос "то коли вам тра (а сніпки хоч якісь є?)", і поводар одпро-стується до кухняної кімнати, щоб перемацувати побурілі од чаю чашки на здерев'янілих задирках на цераті, що затуляв пів стола; нема його; і новіший зір, збагачений сумовитим знанням, угледить інакший простір оселі, і допевняйся собі, чи тебе ошукано, чи ліки такі дає на зголоднілу пам'ять, — рідніше а-щось прозирне, як ні в жадному рідному домі, цей хатяний простір подовжиться, і ти, мов малеча зістарена у наповненій наїжджою ріднею світлиці, гостинці, готування вгощення, а зір проминав поволі рухливі тіла, не зв'яжеш докупи і зокілька слів у такій мов без стелі найбільшій кімнаті, зір проковзує половину дверей на защіпці, об які батько, бувало, чухав спину і вони деренчали, і там, у кухні, на низькому стільчику бабуся, що її привезено полями, аби коротша дорога, з далекого батьківського твоїх батьків села; і час зупиниться, і вгледиш самотність, саму самотність, що така мила й розпачлива для твоєї осторожілої тями, — там бабуся передивляється й перемацує у пелені гостинчики, якісь цукерки, заховує по одному у кишені й кишеньки, загортує у хустинку на вузлик; там бабуся, забута всіма, посеред і осторонь гамору, рухання, і от де вхлинешся жахом самоти, і здогад, що ті гостинчики довгий час по тому аж спурхуватимуть з тих кишеньок і того вузлика на обдарування кожному, кому й гадки тепер нема, як посеред свят і веселощів