такого вчворити, а таких епопей нарозка-зувати, — то він знає собі такі закапелки, у таке сніння всторбучиться, що тому суддівству ввік не дістатися. І хай тамечки поводарі нашіптують, що й це безвихідь, а всеїд-нак впиняєшся попри цих стовпів оголених, аж сучки такі свіжі — хазяї знали рубати липи на горбах, то ого який заміт лисніє й дотепер, — архітектура, напоумляє бог хатів; ти невбачний сам собі оглядач величних стовпів, між якими не видко просвітку, але добре знати, що ні заміту вже, ні решйсів глини, та й ні покрівлі, — такі лишки зминулої архітектури, кістяк для нового мурування, і десь поза цими стовпами доглед-жуються все ж існуючі затишні та встатковані хороми, до яких приступу ніяк нема; от зайшов би з причілкової стіни, та й було б тобі все те, що привиджується з боку оголених стовпів, — але ж диви-но, настаруєшся на ці пришти, оповіді, епопеї, і знаття ж, що жодної не вповіси доладньо, що більшість найцікавіших епопей людство не має змоги прочитати й дотямити, а тобі все надсилаються оці архітектурні видива, аби завбачити твої марні зусилля на виповідання абудь-якої епопеї, та щоб вона була така, як ця насніла архітектура; вже й поводар той невидний явиться тобі вкраю вулички чи під якою стіною лікарняною як рятунок од все вглибаючих снів, бо самотні блукання цими руїнами віків вікезних от-от приштов-хнуть до якогось оясненого та спорохнявілого закапелка, де мусиш звідати такої насолоди у страсі, про що не здужаєшся не те що оповісти, а й собі пригадати, — од того страшливого солоду й прокидаєшся; цим разом зовстрінеться тобі й Драгуновський у геть змерхлому а й затишному костюмчику, і буцім вам рушати од якогось музею урвисрозтавало Сави і сонце і хмарилось 19(6) грудня мороз похмуро Миколи свято 20(7) грудня похмуро дощик вдень бризкав до вечора 21(8) грудня зранку маленький морозець після першої сонце показалось і швидко заховалося морозець а на вечір похмуро 22(9) грудня зранку похмуро вдень сонце показалось похмуро Косигіна хоронили Олексія Миколайовича 23(10) грудня похмуро трошки ясно тепло
24(11) грудня похмуро сонце
0 другій трошки показалось бризкав дощик трошки ввечері
25(12) грудня ясно
1 хмарно вітер 26(13) грудня ясно і хмарно
27(14) грудня зранку похмуро сонце трохи і хмарно
28(15) грудня хмарно сонце вияснилося з першої і морозно прохолодно 29(16) грудня зранку похмуро вдень сонце показувалося вітер і хмарно 30(17) грудня похмуро ввечері дощик бризкав дрібненький 31(18) грудня зранку похмуро а вдень сонце було а після обіду похмарило
тою гуличкою, чи то місто таке а чи село в місті, і так кортить довідатися про його батьківщину, от наче аж виправдовуєшся за ті таємні сни, а він одкаже м'яко, аж боком ступаючи, що яка там батьківщина, не був, нікого тамечки нема, все заорано, хіба ж ви не знаєте, Сталін дав вказівку знищити хутори; і враз кортить втулити щось такого веселого та втішального, бо шкода, це чоловік, у якого хати не стало, — от прикупити б якусь халупчину оддалік світу й вовтузитися біля неї, таке мов-бо в інших, що як хатина, то це тобі й хутір; аж коли серед цього вечірнього просвітку з сумовитою долиною низом візьме й вродиться мовчазна, аж пустельна ніяковість; і погляду того за скельцями не уздриш, мов відсутність погляду, зору — тінь здогаду про недоречність питання, про безглуздість загалом існування; або ще й не так навіть, — швидкіша хода і показування небаченої архітектури, доладне таке вповідання, хто як оселю будував, і скільки на що пішло, зупиняння перед найвишуканішими архітектурними спорудами; десь-то так віки перетримуються що на цих солом'яних вишмульгах, а й що на цеглових вежах, таких мовби церковцях незнарошних, — зминають намарені містечка, городища, і м'якіша хода попри збережені та обсновані дротом стовпці церковної огорожі впритул городів приводить до інших пагорбів щемливо пригадного ландшафту, ветхі одежі вікового поводаря дарують познаку не вертання і напомину, аж-но приблукування до загубленого в ще одному світовому закутку обійстя, назови хоч і архітектурою, де щось таке збулося без назвиська й оприкметнення, та вже без тебе; ти вільний собі оглядати й спізнавати, аж вимовляння зокола тебе готове зізнатися хитруватим осмішком: кажи-но, який ти мудрий, тернися запорошеним плечем цих-о стін, і чи твоя мудрість такенна втишена, як і туто, бо час, що на нього ти гави ловив і дармував щокожен свій подум і здогад задля його приближения, тут оскнів і зосторонився дивакуватим зором у своє нутряне мерехтіння, — бликше тобі до спокою віри побіля збулого світу, впритул осяйного світовища; хочеш ти дальшого подорожування на поклик здогаду про найдальшу пустелю; вдоволишся цімома верховіттями й долом, що не знати, де верх, а де низ, таке просторовище на безмір; то поводар озирнеться з прочину дверей, з тьмяного лиску скам'яніло-полушпленої фарбизни одпроти лиску зволохатілих виноградних лоз з таким аж веселішим нагадом: тутечки тобі скінчення історій і самої історії, хоч, то наслухайся безгоміння всього, чому назви а не складеш; сміхами й сміхами здобувай собі право вступати у символ доконаної самотності, та не
самотини, — тт-дс-бл-пдлн-тт-дс-бл-крсн-пнн-тт-вн-пл-д-змл-прпл-ст-ст-пдлн-ст-ст-крсн-пнчк-т-взмс-бк-скч-сб-скм-скч-п-дн-бр-двк-скр; верховіття сіней пристарчують задих втишенний на змалілі речі світу, — тут вони собі захазяйовують мир і розум; та й знатимеш — лезо коси і радість павукової оселі, граблі зі смарагдовою сіниною в тріщинці зуба, шкарбани на сірих кахлях попід драбину, і пучок деревію на цвяшку вповіс віконця до комори; і зусмішлива вповідЬ поводаря, що та з яких часів і кому що належне, — бо і в такого дядька була ж мати, а невістки їй неохочість була, а свої ступи та прядку все виставить, що невпрохід у які хоч двері, а, хрань-боже, невдогод який, шукай матусю й по сусідніх селах, — намандюри-ться, буцім хату її затоплює ціми ставками, а вона знала річечку, та очерет, та кладку, та верболіз; а це ж нові води наглинули, нове все, і бійся стати білля попрати, бо вже з ружжом чорний костюм закрадеться, а де-то, бабць, закидушка, а державну рибу лови-и-ити; то їй типір де не ткни світом, усе хата рідня стовбурчиться, травичка не діжде її серпа; веди мене, сину, до меї хати, бо цих злодіїв стіки, що вдираються у віконечко, а виходять дверми, ще й скобля умнуть такечки, як ніхто й не був, — перетрусять лахи, сірниками насмітять, лиш горілки не тронуть, такі розу-умні, тавра нема де ставити, рук не старчає одрубувати; ввесь світ їй домівка; та матері розуму збуваються, а сини винуватцями стають, бо не тіко віру й право не одстояли, а й впроти цих гемонів неспо-мічні, — то ти знай право вступати в пустельні домівки, ще й віру таку на свою радість нещасну: була ж собі хазяйка на все село, а хата така, а подвір'я, мов намальовані, та й досі скажуть не йнакше як баба Мальованка;