"І наймудріший з-попередь двох віків хтів бути ускрізь, а ще й обходити пішака ці землі, ніде не перетримуючись надовш, — та всякому мудрість своя куйовдиться в голові. Храмів набудували, та не своїми словами промовляли, душа перетримувала віру, а голова заучувала чужими літерами. Вписано було до книжечок у торбинці, яке то гарне видиме небо, а ще більш гідне споглядання божественне; та й коцюбне зір на віру мудреців, — уже ж то нам споглядати інакшого неба, й не того, й не іншого, бо й небо не те, що перш, і зір сироватиться впритул побуряковілих небесних брижів; хто перед ким винуватий: чи той, що хтів бути сином землі і всесвітнім сином, а чи вже ті, що вони вірі його не пойняли, а чи там і слухать не хтіли, а це вже послідні давай донишплюватися, які то мудрощі в торбинках поховано; хто кого перехитрував: що мудрістю хтіли світ заполонити, а чи кровію вмити; аж коли інша мудрість приспіла, — буде вам і не так, і не йнак, а всеїдно не вибудете ні з того, ні з другого, бо як би не рвали коней, не довкру-жали землі на охорону, а все стати вам і кричати "та люди, та українці, та давайте разом", а мудрість, що в хитрості набулася, одно воркотітиме, що з пана спровадили, а з мужика вже ні; то що кому залишається: як-то сон а чи вже скидаєшся зосну, — ви таким поводарем приступаєтеся невидким, аж мона сказати, що це мати або дочка, і все вказуєте на новішу оселю: ця перша хата й чвидна, і вже готовий зостатися на довічне проживання, але ж сумом таким обповиває, що ти сирота, а ця хата ще більша сирітка; то ви аж мов хитрувато припроваджуєте до іншого світу, а-ж то не світ, а знов хата, тіки як це, що видко одразу й першу кімнатчину, і зразу тако од якогось боку світа стовпів зо два високих вкопаних, а між ними заміт уже вибрано, — що то як хата покинута; і вводите мене своєю волею в іншу кімнату, а там просторіше й викше, аж радість впевняється, що от у такій хаті б жити; та й то ще не все, — й третя, й четверта кімнати мені втворяються, і от у тій четвертій і дух забиває; от де радість самотини і місце для подумання найголовнішого; а що там од того рогу кімнати знадвору вибрано, то го-й, — не те біда, глини трохи й соломи; і дивно тіки од того, як це
знадвору показує, що вибрано простінок, а зсередини хати ані дірки тобі, ні знаку на яку хоч хоч дрібну руїну, — і так десь заблагаєш ласку невгадну помислом про відбудову, й уже тобі видко і меблю, й на стінах десь-то угледжуєш то рушничка, то картинку, але й не скажеш, буцім бачив що, от затишок віковий, сідай та й живи; аж-но напрямишся виповнити намір давнезний, а вже чиясь йнакша хитрість перестереже тобі видиво, і де ж то взяти такенного поводаря, та хай би змудрував цей утишок на безвік, — як не так, то хочай уві сні приписав до найтихшої оселі; але й так, що поводарів до хороби, а бажаючого на поселення і з гасником не найдеш; і блукають поводарі поза хоромами, усе на якісь нові землі та пустоші нагукують, бо того вони й поводарі, що їм так назначено, це буцім їх професія; от є поводарі, то їм дай ще й роботу, а поселяни у сни ховаються, та такі доріженьки собі з пам'яті вишуковують, щоб хоч що, а дай у спомин якийсь вернутися та згледіти погублені оселі так, як не бачилися вони тоді, коли ще й оселі були як оселі і проживальці нікуди а й не збиралися, — то бог снів пам'ть дарує на усе нові блукання, а бог будівель, хоромів, осель вказує на яку діромаху, простінок незатинькований, а бог пам'яті й собі напучує на радість спізнавання осель ув новім образі; а поводарі знають їдного бога та й їдну дорогу, і то в них така віра, що й не здумай рухнутися в котрий бік, — вава буде; то так собі світ поділяється на подорожуючих, а й тих, котрі хтять хоч у снах добудувати недобудоване, підрихтувати зруйноване, і як доходить до кута, то враз як бахне, як заволочить, як вив'яже літерами такими, що хоч і кричи зі сну, а воно стримітиме й довше, вже коли й снів одсікуєшся, — політика абощо; та й тобі а вночі всю ніч дощ йшов
30(17) листопада цілий день похмуро 1(18) грудня хмарно сонце трошки показувалось і дощ бризкав маленький 2(19) грудня... 5(22) грудня вдень похмуро і сніжок пролітав вночі дощ 6(23) грудня мороз холодно 7(24) грудня Катерини мороз вдень сніжок перший тихо сипав і вдень сонце було
8(25) грудня сонце і мороз холодно 9(26) грудня вітер мороз і сонце 10(27) грудня похмуро мороз о четвертій проясніло 11(28) грудня похмуро після другої показалось сонце і заховалось а сніг почав розтавати 13(30) грудня похмуро дрібний дощик сніжок розтав Андрея Вові день народження 14(1) грудня мороз похмуро
15(2) грудня цілий день туман волого холодно
16(3) грудня Сави зранку туман після третьої вияснилося 17(4) грудня Варвари свято похмуро після дванадцятої вияснилося 15(5) грудня помер Косигін зранку мороз після одинадцятої
ошуканство, і винуватість, і що кому лишається, — смикнешся де іншого сну, вволено буде й цю твою волю, надішлюється таке зовсім інше словесне видиво, аж мов видряпане у закутку новішої оселі, де вже ніколи а не зажити нових часів, і чиїмсь тлустим голосом, усім таким видом потворячим нашепчеться упосередь найдовшого сну — історія або-що подібного за літерами хвостатими, і скаже уже й не голос, а сама постава високодерев'яна, що історія це й є історія, і поки розказуєш її або зчитуєш, та ще й уміло, то все, про що думаєш як про живе й невмируще, радіє, от які то предки були добродійники, і поповсміюється з усього недоладнього, гадаючи так собі, мовляв, ми позбулися й недоліків, нагадай-но ще щось нам на втіху, — то що ж, хіба важко в'явити, була хата й не стало; і от з цього всього невгодного мовби такі епопеї вроджуються, хто їх тамечки виповідає, але так заховують хоч яку втрату, нагадують про таке життя, що йнакше і не назвав би, як трагедія, а все, що довкола, мервиться їдним нагадом, що все вже перебуло, пережилося, називай-бо й історією, і дальш тобі ходу нема, приреченість така, нагадують сторінки епопей, і сам собі втишуєшся у думці, що це ти такий убивця, раз наважившись викликати у спомині образ неіснуючої хати, відразу зачинаються суди і процеси, надлубують таких подробиць, що за ними вже й не вгадати, як то воно насправді було, а тобі ставати таким підсудним, що всяка подробиця, чи вона була, чи вигадано її, робиться підставою для повсякчасної пімсти, вневолює тебе висновувати усе понищене, і чим більш знаєш, яке воно неіснуюче, то більш важить для тебе і для суддівства, і знаєш, яке злодійство й злочинність, як винищить воно заздалегідь те, що намарюється літерним плетивом, гадай, майбутнє; такий то ти винуватець, а ще ж і втіха, що хай-но спробують одшукати, бо цій добі не так те одшукання, як самі пошуки, — бо й винуватець цікавіший суддям, ще більш завдає їм збудливості, як невловний, ось наче й він, і нема його; бо не так він сам, як те, що він є, як те, що суддівство почуває свою потребизну, — а, боронь-боже, просочиться звістка, мовляв, і епопею викінчено, і винуватець-позивач одкличе свій позов, от-то де лиховина, а їм дай все нових подробиць і доказів, вони готові й світ затьмарити безкінечним допитуванням, і вже в архівах суддівства він не такий собі позивач, а справдешнісінький винуватець, і що ж йому лишається — а рятуватися втечею у спосіб чистого, не потьмареного вигаданими подробицями спогаду; а й куди ж то позивачеві діватися, як він уже такий позивач і такий винуватець, а ще ж і натякає, буцім може