зводяться, а їх віра не знає ні каяття, ані сповіді, ані знаття про скінчення, та гаразд тямить, на чому скінчилося; і то тими щезлими, скінченними хочеш умилостивити — кого й задля чого! Якого то ти скінчення наврочуєш, заповідями накиненими присмачуєш, — є скінчення подорожуванню і думці вволенній, є жах скам'яніння у найрід-нішій оселі, що так у найсвободніших снах насолодою увижався; оскнієш при цьому стільчику вже й геть нерипучому і зчужі-лому, перейдено радість оглашенну і втишілу гадку про винуватість-нещасність, і виправд усьому скуйовдить десь у змертвілому закутку тями, майне навпослід впроти приску надвислої лямпи й ця геть милостива думка про вічне дитинство дорослого люц-тва, про радість прощення; так то і звузиться епопея блукань і одкровень вже й до геть дитинного: все менш є куди йти. Бо щось то таке головніше приховувалося до часу, прибережене на найостаннішу мить прозріння: це ми так кам'яніємо у своїх норах; і це вже не страх; це ми так хотіли подивувати усенький світ найбільшою мудрістю — що бажали просто й далі жити. Говори ж, не вмовкай, свідку нових часів і бойовиськ, — бо про цей вік аж стік-ки усього знано й обмислено, що нема знаття ані на дрібну рісчину, а що вже аж так далеко зайшло, що навіть мова яка там про порятунок, про це все осиротіле й зсудомлене ув очікуванні нових наймень й обзивань, що цей люд з цілим світом супроти знемігся, а йому все винуватість одної держави второчують, а що й позичку найнечвиднішу не годне котре вернути, яку лямпу гасову, і рік чекатимеш до нового світла і вникнеш у чужу комору і на кілочку ту лямпу свою й таку зчужілу угледиш з розкришеним по кружалку низом сонце хмарилось дощ вечірком
10(27) липня сонячно і хмарилось годині о четвертій грім до вечора дощу не було грім блискавка
0 дванадцятій ночі дощ
11(28) липня хмарилось сонце показувалось ввечері дощ йшов
12(29) липня Галі рік один весілля Зіниної сонячно і хмарно вітер Петра Павла свято
13(30) липня сонце
1 хмари жарко 14(1) липня сонячно і хмарилось жарко 15(2) липня сонячно хмари і жарко 16(3) липня сонячно і хмарилось і жарко 17(4) липня зранку похмуро вдень сонце і хмарно
18(5) липня сонячно хмарилось жарко 9(6) липня сонячно і жарко
20(7) липня сонячно жарко і дужий вітер 21(8) липня сонячно жарко вітер холодний пізно ввечері йшла від Миколи і на площадці упала і побила лице 22(9) липня сонячно жарко хмарилось 23(10) липня сонячно жарко хмарилось 24(11) липня сонячно і хмарилось жарко 25(12) липня сонячно і жарко хмари були 26(13) липня сонячно жарко хмари були
скляним стовпчаком і павутинним протріском по закопченій з нутра дутловині і сікнешся до причумленого поза дровітнею хазяїна цього; та чо ж не сказав, рік тако мовчати, та хай би була, як тра; а той з затятою ошелешеністю, з почуванням якоїсь аж нетутешньої винуватості одно торочитиме "я бідний", — то ж виказуй тим дріб'язком чужої провини за своє упослідження, що катовано вас без вини і слідства, що на войни найнесправедливіші кинуто, вкалічено лиш за те, що сліпе знаряддя чужого маразму, в неславі верталося, і нема на кого з позовом, бо держави міняються скорш, ніж людина встигає отямити щонайбликшу утрату; що обіцяні нагороди вдаровувалися не тим, що часи геройства не в пошанівку в здитинілої історії, що з полонів вертаються не безрукі й безногі, а з стидкими каліцтвами, що примарами доблукувати переситілими містами з принукою стати, як всі; що отруйні домовиська покривали безкровними й так тілами, землю у землю закопували й землею притрушували й знов нагород не дочікувалися. Говори, що державі й державам не тра свідків безглуздих діянь, а свідки оскаженіло моторошать цей мов безневинний охлос, бо невинуватість і є винуватість, — уже натопкуваті горожанки герояться замість синів і скидають завчену сльозу в об'єктив, жони пощезлих навіки дошукуються в поверненців яких шкірянок та лахів обіцяних з азійських базарів; сті-іки трагедій, аж ні ідної не вповіси у найщирішій сповіді, у найтихшому вечоровому оповіданню на пам'ятливість ще не зогиджених нащадків. Тим-то й сходяться допитувачі й допитувані у впорядкованих, лишених на безвіччя оселях, на цих нейтральних житловиськах, випоказних на дуро-свіття музеях; тим-то в послідку завмирань і спокушень, гонитви і домовляння, покори і незнання опановує радість: о, ви всі свої, що своїх надійшли судити.
"Чось цей світ збіднів на розповідання, і вже ж якими землями не ісходжала, то в яку-де хату й пустять та привітають, і видко, як люди пучіють од всього пережитого, а в виповідь не годні набутися. Десь-то людська долечка заблукує поза-світ, стає більше таких наїжджих; о, то й ви ще тут, бабо. Стаєш при воротях залізяних наслухаючій хадзяйці щось про відправи в де-інших краях та який батюшка справний, а півчі дрипцюють поспівати за ним й співами в крок потрапляти, а він і не стане ніде за копійкою од могилок простягненою, то від ґанка такі товстовбиті дочки та невістки й нашорошуються, а-їй, мамо, хадзіть-но, нашо вам цєї баби. А так же ж допрошуєшся не знати в кого, от не притулку ждеш пересидіти
хоч і лиху годину або негоду, бо на яку хату не вказали б йди живи, то не знайдеться такої. Ніч-но обступить ці господні поселення з лякливими огниками, — біжком у поля чи на які горби. Ніч тобі й рай; то збігаєш в долину з садками старими, де хазяїв за сибірами й слід пропав, — хоч пісню виспівуєш, а то й віршем примовиш до цеї осиротілої природи, до якого куща як-то звіра принишклого; ой Павлику, ой дорогесенький, я ж винувата, що краю в покорі не знала, а ти ж любов'ю хтів світ обійняти і озвірів з розпачу, бо цей світ щось одне одному не доказує, навтішується допитуванням та не одповіданням, а ти силою та ревом йому якусь гадку втовкмачував й чоловіць-кою волею врозумляв. Та я ж не знала своєї провини, а так жить хтілося, а за діток звіріла на всяку волю і кривду; то тепер я маю свободу і вік довжелезний, і світ мені поділився надвоє. Я тим світлим світом блукаю і тьмить мені в очі люцькими темними постатями, а в цім світі темнім я господиня і вічную славу голошу на всі боки. Бо де б то в якому світі признатися, як тут-о, що цеї любові і чутки за неї не чути, та й вже не дознаєшся такої історії за страждання й любов та щоб довго поголос йшов і передавалося довгий вік у науку. Більше знать, які похорони й що давали їсти, весілля гучні одправ-ляють, а молоді й тижня не поживуть, як уже дівка в батьків, а син десь на міліціонера хтів, а з жоною щось із кілька раз спав, а то заробітки та зарази якоїсь вчепив, — ще й не почуєш, не розкажеш, а вже ненависть уїдається в людські душі і замикає вуста. Од живих тепер страх більший, як од всякого лиха за все зминуще життя. Лю-удоньки милі, я ж на всіх похоронах бувала, з цеї хащі в який бік не вийдеш, то втрапиш на кладо-