27(14) липня сонячно жарко а ввечері хмарилось
28(15) липня сонячно жарко вітер а надвечір хмарилось 29(16) липня сонячно жарко вітер 30(17) липня сонячно жарко вночі хмарно
31(13) липня сонячно і до обід а з обіду сонце і хмарилось дощик трошки бризкав вітер надвечір і холодно 1(19) серпня сонячно жарко
2(20) серпня сонячно жарко вітер і хмари були Іллі пророка празник
3(21) серпня сонячно вітер жарко хмарилось
4(22) серпня сонячно жарко і вітер 5(23) серпня сонячно вітер
6(24) серпня сонячно
жарко вітер
7(25) серпня сонячно
жарко хмарилось
вітер
8(26) серпня сонячно вітер і хмарилось 10(28) серпня сонячно жарко хмарилось 11(29) серпня сонячно жарко вітерець 12(30) серпня сонячно жарко хмарилось вітер грім блискавка дощик трошки побризкав о другій годині хоронили Володьку Хрипка
вище, — з такої мов домівки до ще ріднішого дому, й тут супочинок, і наслухайся історій неоповідних, чемно вступляться тобі, аби грудку розім'яти й сипнути. А це далі односяться кладовища поза села й міста, тарабанять грудки об трунви, грунт поганішає, та тужніші плачі над ямами. Але чось небіжчиків усе з чужих та казьонних домів припроваджують, а дознатися чом вже несила, кого не спитають, то зразу ні, хай з лікарні ховати, вже між людиною й смертю нема пошанівку, самою гадкою про смерть людина згиджує. Так то й ненависть заволоджує цілим світом, в злобі якій люди одходять, помщаючись вже й не знати кому за приниження. Сини вперед матерів лишають це життя, а мати й ледь поспіє на одправу, то мов гість на чужому святі. І все більше на похоронах таких людей як-то нетутешніх, мов заїжджаються на самі похорони дивитись, та не дочекаються хоч одного плачу. А й то й в найбільшому місті причуєш і натужніше, що і в селах тепер ну не водиться, німує душа аж злостиво; приступишся до дверей дубових з пружиною, аж плечем підважуй, і все люд чемний висковзує, чогось чоловіки, і до найчемнішого з цими черевиками у руці примовиш, яке то лихо запосідало й цими кам'яницями, що люд віруючий з усього краю сюди прибивається не до храмів, а лиш-но побачити поодчинювані підземелля, де люд той давніший безневинно катовано й штабелями складувано, — то так сумовито на відповідь тоді оддячує, котрий спиниться та голову понурить; якийсь-то свій сум незгладенний й нерозгрішенний убився в це молоде чоло. От де ми дожилися, що таврованому зострінеться більш таврований, і про що ж то питатися, як і так видко, що буде питано й одповідано. Не диво ж, як серед цього вгодованого й голодного міста знайдеться й тобі притулок, і на такому святешному столі узриш попід стелею вицяцькуваною мученика і всіх у скорботі, і матір введуть геть немічну, і здригнеться люд скорблячий, і ці стіни посутеніють на крик жалобіння. Синочечку-ж-мій, та якого ти мені гостинця на свято приніс, та яким зозулиним голосом голосистим озвався, а вона ж прилетіла й останнє ку-ку проспівала, а кажуть тобі, яка-то то слава із тебе, а ти ж мені славонькою найбільшою був, і в яку ж то то землю тебе схороняють, яким грудомаччям засипають, а в нас же земелька пухка і дощиком просівається з рук людських. І в радості такій, що людина славетна, і пішки дійдеш на останнє прощай і поспієш за цукерком і коржиком найсолодшими з рук удовиці, і не таке сумне ночування на станціях до сіл найзнайо-міших, бо люд так показує й мовою, й обертанням, що десь це до
рідного краю найбликше. І не похмарить радості, як розпросториш коробку лягти на лавчині й коробкою вкритися, а вже штурхають у зодва боки, що не велено на станціях підночовувати, бо влада такезно добра, що цих блукальних в їднім місці тепер зосереджують, де залізниця найбільша. То сором мені у бруді й серед цих п'яниць і калік пробувати, бо й вони до мене не признаються, й так перекуняєш на лавчині, де люд чистіший, та клопіт на ранок, де б на зміну що перевдягти з торбини, та й знов рушаєш підземеллям неісходимим, низом гуркотів і хляпання зі стель, де й тут зовстрінеш у темнощах пристоюючу людинку: ось вона впоказує пальцем до того горішнього світу і аж прикликає дойнятися вірою, що все бликше туди, чим у який інший бік. То все якісь зовстрічаючі й проводжаючі, а з місця ні руш, як-то й світ завмер без потреби дошукуватися спасенної думки. Бо ж і так спасенні, хоч в їдній гадці дійшовши тями, прозрівши в їдному лихові, вже й не чуючи його ні шкурою, ані серцем, що от-то який скін для душі може бути. Знещасніло й зсумовитіло людське лице, — де які вбоїща та вмирання, як це описують ще й переповідають, а не трапляються людині, втишіє так у тобі і довкруж, і гадаєш, буцім те лихо не з іншими кимсь пробуває, мов не з людьми геть, а з тим, що од їх від'єдналося і валандає опліч інакшим світом. Минаєш і цих блукальців, що то вони мов рідня, і не добалакано було чи у часі якім, чи у віці; таке сумовите невпізнавання; і вибредеш до незліченних сходинок впроти сонця небесного, й так ошпарить цим жаром кахляним, людським послідом з кутків, аж гірко-кров'яним так у горло бухне; от не на добро, знаєш. Скоріше дістанешся коліями та попід мостами з
13(31) серпня сонячно прохолодно вітер
14(1) серпня сонячно і хмарилось вітерець Маковея
15(2) серпня сонячно і хмари набігали 16(3) серпня сонячно жарко вдень а під вечір хмарилось 17(4) серпня заплатила за цей місяць за світло за радіо Ганна Коноваленкова померла
18(5) серпня сонячно і жарко на вечір хмарилось Ганну хоронили
19(6) серпня сонячно вітер зранку прохолодно Спаса 20(7) серпня сонячно і жарко вдень а вранці прохолодно після другої хмари набігли 21(8) серпня сонячно жарко і хмарилось 22(9) серпня сонячно жарко і вітер 23(10) серпня вранці прохолодно сонячно а вдень жарко а ввечері прохолодно 24(11) серпня сонячно жарко 25(12) серпня сонце і хмарилось а ввечері дощик
26(13) серпня вночі дощ і вдень дощ йшов до другої години дня а потім вияснилось 27(14) серпня сонце і хмарилось прохолодно і вітер 28(15) серпня вночі дощ був вранці з дев'ятої почав о
проребринами, канавами обсмаляними й пропахчілими мазутяним духом і квасом, хоч де то й кропивина виб'ється і деревій тужавими голівками до сонечка признається. Думаєш собі у пристоюванні, а де б не водило, то все якесь райське місценятко знайдеться, вже й геть так спомином примирить і початок залізяного віку, як по тих заводах наймитувала, і цю руїну з заліза й каміння. То лиш тривогу дає у познак перед широченною дорогою з залізяними мережками, гуркотом знавіснілим, і десь-то цеї миті приторочиться і зовстріч-ний блукалець, мов син він тобі, і здогад про недобрість цього як-то останнього дня. Видивишся попри брами кладовищенської і когось мов на тебе давнішу подібну з квітками на впродаж, та й цей не такий вже страшний подум затьмарить людська помислива хвала: продають, що з ночі напатрано з могилок. Але й це ще не острах, й не тим, що дерева аж дрожем у сонці нашелешують, як-то перед сівким нездогадним дощиком, тремко дошіптуються і її оде-жаного тріпопння, та й мов запитують, а хто ця мандрівниця, невже-то вона піде ще далі. Двоє тріпотінь цих, два страхи пручаються одпроти одні одних, чи їм і далі розсторонь жити, а чи зіллятись водно; та то лишень засторогу таку дає, що не цею стежкою уступати у світ мертвих, бо побачиш, що буде, бо тутечки й цим разом більше живих понатовкувалося, якісь інакші одправи і похорони. Й не диво, що не догледиш якого-де жебрака чи діток бідових із торбинками на попас, — вказують тобі паличками гумовими десь далі обходити, а машин не менше чорнющих, як люду спинами одутлими до її просячих очей; так то цих святих місць більшає, пам'ятниками вкривається господня місцина, та де не стань, то все святе місце. Звіром таким обкрадаєшся межи тісних огорожок, то над рівчаком шипшинове гілля притримає за тонкі одежі, щоб ще мала час надивлятися з наслухом переляканим: то інше людство запанувало цим світом, як-то й не директори колишні, а це мов уже їхні діти чи внуки, та так рука до руки попід живіт і ноги урозпаш, а вдови у чорному, і рідня, і чось молоді а до їдного, і плачу не чуть, а мовби-то не з цього світу на той випроваджують у лискучій труні, а з того у цей на вічнеє проживання благословляють. І ж таким ошелешеним надумом заполонить одвіттіля, як підносять плечима узвиш деревець не труну, а таку ракету чи бомбу, — то ж так ожорсточено, як і урочисто-погрозливо обпинає решту осиротілого царства: хто наступний. Страх утікаючої не дає й думки подужати, як би то побажав і цств нбсн, і змл пхм; у таку вільнішу й похмурішу долинку приб'єшся, де в далеч не знати кінця й краю, а