— А знаєш, я теж інтернатівська, — сказала я Іванькові те, чого нікому не казала після заміжжя.
— Ви и и???
— Я, я. Батька зовсім не знала, а мати тяжко захворіла, коли я ходила в шостий клас. Вона не виходила з лікарні, і мене забрали в інтернат. Так що ми з тобою, Іваньку, з одного тіста.
— Щось не дуже віриться, — він подивився на мене прискіпливо і, як мені здалося, трохи насмішкувато.
— Чому?
— Ви не така.
— Яка ж я, Іваньку?
— Не така, — повторив він. — Ви… як намальована.
— Це добре чи погано?
— Кому як.
— А тобі? — Іванькові гарно, — сказав він.
— А тоді, уяви собі, я була таким бридким каченям, що навіть мати називала мене не інакше, як виродком, і не могла на мене дивитися.
— Може, вона була не сповна розуму? Або недобачала.
— Не знаю. — Я подивилася у вікно, яке темніло на очах.
Було таке відчуття, що та швидка осіння сутінь лягає навіть на серце і підточує його, підмиває, як мертва вода. Мені не хотілося заходити в дім, хоч я була ще ослабленою і мусила б давно прилягти. Однак щось мене стримувало, не відпускало навіть тоді, коли розмова з Іваньком роз’ятрила душу до смертельної туги. — Їдець же із вас, — з докором сказав він, прибираючи зі столу тарілку з вихололою юшкою. — Скоро й самі станете, як та щука.
Я міркувала, що мені з ним робити — запросити ночувати в дім чи не варто. Зрештою подякувала за вечерю і вийшла надвір. Щось дивне коїлося в природі. Сутінь то згущувалася, то враз світлішала, набираючи жовтогарячого кольору, і мені спершу здалося, що це ґалюцинація зору або й потьмарення мозку. Але ні — то мінилося розколош кане небо; тут, унизу, ще стояла напружена тиша, а високо вгорі уже розгулявся такий вітрюган, що шматував хмари на клоччя, віщуючи різку зміну погоди. І ще дивина: непорушно завмерлі дерева якось так чудно гули, ніби у їхніх дуплах оселилися осині рої. Напевно, у стовбурах зашумкотіли стомлені осінні соки в передчутті близької грози.
Я почекала, поки на мене впали перші ріденькі краплі, та коли над річкою широко засвітилася блискавка, пішла в дім. Ніколи не боялася випадково заблукалих осінніх гроз, що знічев’я полохали нічне небо, а тут мене охопив якийся млосний неспокій. Відсвіт холодної блискавки торкнувся самого серця, як і та перша раптова темінь, що підмивала його, наче мертва вода.
Коли зайшла до спальні, те нещасне серце зіщулилося в макове зерня: я відчула, що з потемку на мене хтось дивиться. Першим поривом було — тікати. І відразу твереза думка: не втечеш. Від цього не втечеш нікуди.
Я потяглася рукою до вимикача, та, ще не засвітивши світло, побачила біля ліжка двоє жовтих очиць.
Світло, мов блискавка, виповнило всю кімнату.
Фр р р р р!..
Налякане раптовим спалахом, воно знялося з приліж кової тумбочки, шугнуло під стелю, а потім сліпо забилося в шиби розштореного вікна, не потрапляючи у відчинену кватирку.
Ти влетів сюди, щоб забрати кирика?
Я спершу була чомусь впевнена, що то одуд залетів до спальні, щоб забрати свій камінь чи, може, й мою душу, а потім таки роздивилась, що ні, — це був звичайний попелястий голуб з пурпуровим блиском на шиї. Голуб припутень, який, і справді наче припнутий на мотузку, безпорадно фуркав з кутка в куток, не знаходячи кватирки, через яку він так спритно проник до спальні. Однак від того, що це був не одуд, тривога не попустила мене, я знала, що голуб — зовсім не така мирна пташка, якою її в нас малюють. Не дарма в нормальних країнах, де кожна людина має свого психіатра, голуба називають летючим щуром і паскуд ником. І то не тільки тому, що він розносить заразу й гидить на кожному кроці, починаючи з пам’ятників вождів і закінчуючи нашими дахами та підвіконнями. Ні, голуб завжди був вісником смерти, пожеж і розрухи.
Нарешті, він примостився на карнизі вікна, втупившись у мене нахабними зіницями, обведеними жовтими обід ками.
— Киш! — крикнула я, замахнувшись на нього рукою; голуб злетів з карниза, ткнувся грудьми у дзеркало й зало потів крильми об своє відображення. Я кинулась було його спіймати, але зненацька в очах стало зовсім темно, ніби я в одну мить осліпла, і з усіх сил наштовхнулась руками на дзеркало. Там щось важко схитнулося, зрушилося, і в темряві забряжчало розбите скло.
Птах, як пазуристий кажан, затріпотів у моєму волоссі, я вже й не думала його ловити, тільки, перелякана в смерть, відмахувалася руками, і коли він, нарешті, знову шугнув до вікна, за яким блідо блимнула блискавка, я зрозуміла, що світло погасло через пошкоджену десь мережу (воно часто пропадало в нас під час гроз і сильних вітрів), проте страх погнав мене вниз. Спотикаючись на крутих східцях і чіпляючись за перила, я збігла в хол, ще й тут навпомацки клацнула вимикачем, щоб переконатися, що світло пропало не тільки в спальні, тоді вискочила надвір і стала, як укопана.
Це вже було… Сіявся такий же дрібний дощ, і я стояла під ним ось на цьому ж місці, щоправда, не простоволоса, а в червоному дощовику з гостроверхим, як у ката, капюшоном. Стояла, поки Нестор виносив із фліґеля сіті…
Про що я думала тоді, коли злий фатум уже зависав над нами, але все ще можна було змінити? Н і п р о щ о… — Іваньку! — покликала я.
Спить на дощ, як і того разу. Без задніх ніг. Теж мені охоронець осиковий. — Іваньку!!!
Я поспішила його розбудити, щоб він мерщій допоміг мені позбутися того паскудного птаха. Зайшла до фліґеля, але… карлика там не було. Може, капосний, заховався десь у кутку? — Іваньку, не смій, мені страшно в цій темряві! — гукнула я і не впізнала свого пересохлого голосу. І тут мені майнула думка, що тут справді хтось при чаївся, але не Іванько. Я прожогом вискочила надвір і зупинилася на бетонному хідникові, що вів у дім. Далі йти не наважувалась. Я була в пастці — не знала, куди і від кого тікати, та й не бачила в тому сенсу. Мене тримали в облозі привиди, упирі і ті ж таки охоронці невидимки, які стежили за кожним моїм кроком там, де не слід, і зовсім не поспішали на допомогу в найскрутнішу хвилину.
Моргнула тиха далека блискавка, кинула на подвір’я сліпу, мертвотно білу заграву, в якій усе губилося, переломлювалося хижими тінями. — Іваньку, — вже зовсім тихо і якомога ніжніше покликала я. — Іди д до мене.