Кракатит

Страница 76 из 78

Карел Чапек

Ось він обертається, дивиться кудись у темряву і запитує надтріснутим голоском:

— Це ти, Прокопе? Йди скоріш, я давно на тебе чекаю.

Прокоп і не здивувався, йому відлягло від серця.

— Іду, — промовив він, — я так біг!

Дідок підійшов до нього, помацав його піджак.

— Ти весь мокрий, — кинув з докором, — ще застудишся.

— Дідусю, — сказав Прокоп, — ви знаєте, що Гроттуп висаджено в повітря?

Старенький жалісливо похитав головою:

— А що людей там загинуло! Ти втомився, еге ж? Сідай на козли, я тебе підвезу. — Дідок подріботів до коника, повагом відв'язав торбину з вівсом. — Ге, ге, досить уже тобі, — бурмотів він. — Поїдемо, у нас тепер гість.

— А що ви везете в тій буді? — спитав Прокоп.

Дідок обернувся до нього й посміхнувся.

— Світ, — сказав він. — Ти ще не бачив світу?

— Не бачив.

— Так я тобі покажу його, стривай.

Він поклав торбину на віз і почав, не кваплячись, відпинати з одного боку полотно. Відгорнув його. Прокоп побачив скриньку із скляним вічком.

— Стривай, — повторив дідок і почав щось шукати на землі.

Знайшов стеблинку, присів навпочіпки до ліхтаря й запалив її; робив він це повільно, зосереджено.

— Гори ясно, гори, — приговорював він, звертаючись до стеблинки і, затуливши її од вітру долонями, підійшов до скриньки, підняв віко і засвітив усередині якийсь ґнотик. — У мене там олива, — пояснив він. — Дехто вже світить карбідом, але... карбід страшенно ріже очі. І до того ж це така річ, що може й вибухнути, тоді й матимеш. Може ще й покалічити кого. А олива — це ніби в церкві.

Він нахилився до віконця, заглядаючи світлими очима досередини.

— Добре видно. Яка краса! — прошепотів захоплено. — Іди-но подивись. Але мусиш пригнутись, щоб стати... маленьким... як дитя. Ось так...

Прокоп нахилився до скельця.

— Це грецький храм господній у Джірдженті , — почав поважно пояснювати старий, — на острові Сіцілії. Він присвячений богові, тобто Юноні Лацінії. Поглянь на оті колони. Вони витесані з таких великих брил, що на кожній з них може обідати ціла родина. Подумай лишень, скільки праці! Повернути далі? Це вид з гори Пенегал в Альпах, коли заходить сонце. Тоді загорається сніг таким чудовим і дивним світлом, як тут намальовано. Ось альпійське сяйво, а ця гора називається Латемар. Далі? А ото — святе місто Бенарес в Індії; і річка там священна, очищає гріхи людські. Тисячі людей знайшли тут те, що шукали.

Це були зворушливі, ретельно намальовані картинки, розфарбовані від руки; барви трохи зблідли, папір пожовтів, а проте вони зберегли милу, приємну строкатість лазурової, зеленої і жрвтої фарб, червоні каптани людей і чисту блакить неба; кожна травинка була вималювана з любов'ю й увагою.

— Це священна річка Ганг, — додав дідусь шанобливо і повернув корбу. — А ось — Загур, найчудовіший замок у світі.

Прокоп так і прилип до віконця. Він побачив чудовий замок з легкими банями, високі пальми і блакитний водограй. Маленька постать із пером на тюрбані, в малиновому каптані, жовтих шароварах, з татарською шаблею в руках вітає, аж до землі вклоняючись, даму в білім убранні, що веде, тримаючи за вуздечку, неспокійного коня.

— Де... де ж він, той Загур? — шепоче Прокоп.

Дідусь здвигнув плечима.

— Там десь, — сказав непевно. — Де найкраще. Хто знаходить його, а хто й ні. Крутнути далі?

— Ні ще.

Старий трохи відійшов і почав гладити коня по крупу.

— Стривай, но-но-но, стій, — тихо заговорив він. — Треба ж йому показати, нехай потішиться.

— Поверніть, дідусю, — попросив здивований Прокоп.

Далі йшов гамбурзький порт, Кремль, полярний краєвид із північним сяйвом, вулкан Кракатау, Бруклінський міст, Нотр-Дам, тубільне село на Борнео, будиночок Дарвіна в Дауні, радіостанція в Полдью , шанхайська вулиця, водоспади Вікторії, замок Пернштин , нафтові вежі в Баку.

— А ось вибух у Гроттупі, — пояснив старий. На картинці видно було клуби рожевого диму, викинуті високо вгору сірчано-жовтим полум'ям. В диму і полум'ї висіли в страшних позах пошматовані людські тіла. — Загинуло понад п'ять тисяч чоловік. Це велике нещастя, — зітхнув дідок, — Це остання картинка. То як, бачив ти світ?

— Ні, не бачив, — сказав Прокоп, як у дурмані. Старий розчаровано похитав головою.

— Ти хочеш бачити занадто багато. Для цього треба довго жити. — Він загасив ґнотик у скриньці і поволі опустив завісу. — Сідай на козли, поїдемо.

Старий зняв мішок, яким був накритий коник, і накинув Прокопові на спину.

— Щоб тобі не було холодно, — сказав він, сідаючи поруч із ним; взяв у руки віжки й тихенько свиснув. Коник потюпав тихою риссю. — Вйо-вйо, любий, — протягло крикнув дідок.

Пропливали алеї з берез і горобин, халупи, огорнуті пеленою туману, сонний і мирний край.

— Дідусю, — вирвалося у Прокопа, — чого все це трапилося зі мною?

— Що?

— Чого мені довелося стільки спіткати всього? Старий замислився.

— Це так лише здається, — сказав нарешті. — Все, що з людиною трапляється, йде від неї самої. От і розмотується з тебе, як нитки з клубка.

— Це неправда, — запротестував Прокоп. — Чому я зустрів княжну? Дідусю, ви... ви, мабуть, знаєте мене. Адже ж я шукав ту... іншу, так? А проте це трапилось — чому? Скажіть!

Старий подумав, ворушачи м'якими губами.

— Це була твоя пиха, — спроквола відповів він. — Таке іноді находить на чоловіка, що він і не знає як, але воно було в ньому. Тоді чоловік починає рватись у всі боки. — Він показав це батогом, аж кінь злякався і подався підтюпцем.

— Тррр! Чого це ти, чого це ти? — крикнув він тонким голоском на коня. — Бачиш, так само буває, коли якийсь юнак починає кидатись в усі боки. Все навкруги сполошиться. А воно й непотрібно витворяти великі фокуси. Сиди й дивися на дорогу, і так доїдеш.

— Дідусю, — поскаржився Прокоп, примруживши очі від душевного болю. — Хіба я чинив погано?

— Погано чи не погано, — сказав дідок розважливо, — а людям завдавав шкоди. Коли б мав розум, то не робив би цього, — треба розум мати. Людина повинна подумати, до чого кожна річ. Приміром... сотенним папірцем можна запалити люльку або заплатити ним борг. Коли запалиш, на погляд воно ніби й пишніше, але... Так само в тебе і з жінками, — додав несподівано.