Прокоп встав.
— Будь ласка, будь ласка, скажіть йому.
— Я спущу собак!
До огорожі повільно наближалась біла постать з запаленою цигаркою.
— Це ти, Томеш? — звернувся Прокоп.
— Ні. Ви ще тут? — Це був лаборант. — Чоловіче, ви збожеволіли.
— Скажіть, будь ласка, чи прийде сюди Томеш?
— Навіть і не думає, — сказав зневажливо лаборант. — Ви йому не потрібні. За чверть години все буде у нас готово, і тоді — gloria, victoria . Ото вже нап'юся!
— Прошу вас, скажіть йому, хай... хай дасть мені тільки ту адресу.
— Це вже йому казав хлопець, — процідив крізь зуби лаборант. — Пан інженер послав вас під три чорти. Буде він переривати роботу, коли справи йдуть якнайліпше. Ми вже його, власне, маємо, а тепер лише... і готово.
Прокоп крикнув від жаху:
— Біжіть скажіть йому швидше, хай не вмикає струму високої частоти! Хай припинить роботу! Бо... бо це станеться... Біжіть швидше! Він не знає... він... він не знає, що Демон... Ради бога, зупиніть його!
— Тю! — пирснув лаборант коротким сміхом. — Пан Томеш знає, що має робити, а ви... — і через грати огорожі перелетів недокурок. — На добраніч!
Прокоп рвонувся до огорожі.
— Руки вгору! — гаркнув хтось по той бік, і залунав пронизливий свисток. Прокоп кинувся тікати.
Він пробіг шляхом, перескочив через рівчак і побіг по м'якій луці. Потім спотикався в борознах ріллі, падав, схоплювався і втікав далі. Аж нарешті зупинився. Серце мало не вискакувало з грудей. Навкруги туман і безлюдні поля. "Тепер уже мене не схоплять". Прислухався. Було тихо; він чув лише свій хрипкий віддих. Але що... що, як злетить у повітря Гроттуп? Він схопився за голову і побіг далі; скотився до глибокого яру, видряпався нагору і, шкутильгаючи, подибав, через виоране поле. В нозі знов озвався біль від давнього перелому, в грудях сильно закололо; він уже не міг далі бігти, сів на холодному обніжку й задивився на Гроттуп, блідо освітлений дуговими ліхтарями. Місто було схоже на світляний острів у безкрайому мороці.
Застигла, здавлена тиша. А проте в радіусі багатьох тисяч кілометрів відбувається жахлива невтомна атака; Демон із своєї Магнітної гори провадить страшне, беззвучне бомбардування усього світу. На всі боки летять у простір його хвилі, щоб захопити й розметати порошок кракатиту скрізь, на всій землі. А там, у глибині ночі, серед тієї блідої заграви світла, працює упертий, божевільний чоловік, схилившись над таємничим процесом перетворення.
— Томеше, бережись! — крикнув Прокоп; та голос його зник у нічній пітьмі, як камінь, кинутий у вир дитячою рукою.
Він схопився, тремтячи від жаху й холоду, і побіг знову, щоб опинитися далі від Гроттупа. Забрів у мочар і зупинився. Чи не пролунає вибух? Ні, тихо. І в новому пориві жаху побіг Прокоп нагору по схилу, спотикався, падав на коліна, знову схоплювався і біг. Потрапив у якісь чагарі, продирався наосліп, посковзнувся і з'їхав униз; підвівся, витер закривавленими руками піт і погнав далі.
Серед поля він побачив щось світле; то був повалений хрест. Важко дихаючи, він сів на голий постамент. Імлиста заграва над Гроттупом уже далеко позаду, зовсім далеко; це вже лише вузенька смужка над обрієм. Прокоп глибоко зітхнув; не чути нічого, тихо. Отже, мабуть, нічого не вийшло в Томеша і на цей раз, і страшне не станеться. Він у тривозі прислухався; нічого, лише холодне дзюрчання якогось джерела; нічого, лише калатає серце.
Аж раптом над Гроттупом злетіла вгору велетенська чорна маса, і все згасло; за мить темрява ніби розірвалась і зметнувся вгору вогняний стовп, страхітливо запалав і розкинув величезну заслону диму; по тому пролетів гучний порив вітру, щось затріскотіло, зашуміли дерева, і — тррах! Страшний гуркіт, мов удар велетенського батога, аж земля задвигтіла і закружляло зірване листя. Ловлячи розкритим ротом повітря, тримаючись обома руками за підніжжя хреста, щоб не змело вихором, Прокоп нестямно дивився на цей пекельний вогонь. І розверзлася земля силою вогняною, і в гуркоті грому промовив бог...
Один за одним вибухнули другий і третій масиви, розірвався червоним блиском і нарешті спалахнув третій, найгрізніший вибух, очевидно, військових складів. Вогненна маса злетіла аж до неба, розприснулась і впала вниз дощем вибухових іскор. Гуркіт перейшов у часту стрілянину. На складах почали рватись освітлювальні ракети, розлітаючись у всі боки, як іскри з-під молота. Розлилося багряне полум'я пожару, озиваючись — та-та, рррта-та! — сухим тріском, ніби то били сотні мітральєз. Пролунали четвертий і п'ятий вибухи, подібні до залпу гаубиць. Вогонь поширився в обидва боки; горіло мало не пів-обрію.
Лише тепер долинув жахливий тріск скошеного гроттупського лісу; але його заглушила раптом канонада палаючих складів. Шостий вибух розлігся гострим тріском: мабуть, крезиліт. Потім глухо, басовитіше пролунав вибух бочок з динамоном. Блискавкою вилетів, освітивши півнеба, величезний вогненний снаряд. Спалахнуло високе полум'я, згасло і вискочило трохи далі, лише згодом гаркнув вибух, мов удар грому. На хвилину канонада стихла, і було чутно потріскування вогню, наче хтось ламав хмиз. Потім новий страшенний вибух, і над гроттупським заводом зметнулося полум'я й швидко побігло над містом. Гроттуп потопав у вогні.
Заціпенілий від жаху, Прокоп звівся на ноги і насилу плентався далі.
LІІІ
Він біг по шосе, важко дихаючи. Вибрався на вершину пагорба і спустився в долину. Вогняна заграва за ним зникала. Зникали предмети й тіні, що заливались туманом. Здавалось, ніби відпливали привиддя на водах безбережної ріки, де хвиля не хлюпне, чайка не заскиглить. В цьому незмірно тихому зниканні всього Прокопа лякав навіть тупіт власних ніг. Тут він сповільнив біг і тихо попрямував у молочну імлу.
На шляху перед ним заблищав вогник. Він хотів його обійти, став і завагався. Привиділась йому лампа над столом, вогник у печі, ліхтар що освітлював дорогу. І ніби втомлений метелик затріпотів у ньому крильцями, рвучись до того вогника. Прокоп наближався повільно, наче не насмілювався підійти; підступав ближче і боявся, що його проженуть. Нарешті зупинився неподалік: аж воно віз із полотняним верхом, на дишлі висить засвічений ліхтар і кидає миготливе світло на білого коня, біле каміння і білі стовбури берез понад дорогою. До морди коня привішена полотняна торбина, нахиливши голову, він хрумкає овес. У коня довга срібляста грива і ніколи не підрізуваний хвіст; спереду стоїть щуплявий дідок. У нього біла борода і сріблясте волосся; він такий білий, як і полотняний верх воза; переступає з ноги на ногу, замислений, розчісує пальцями білу гриву коня, щось примовляючи.