Кракатит

Страница 77 из 78

Карел Чапек

— То я чинив погано?

— А що саме?

— Я був злий?

— Нечисто в тебе у душі було. Людина... повинна більше розумом жити, ніж почуттям. А ти хапався за все як навіжений.

— Дідусю, це все через кракатит.

— Що?

— Я... зробив один винахід... і тому...

— Якби цього не було в тобі, не було б і в винаході. Людина все робить із самої себе. Стривай, ось ти розміркуй. Розміркуй і пригадай, з чого твій винахід і як він робиться. Добре розваж і тоді скажи, що знаєш. Нно-но!

Візок деренькотів по поганому шляху. Білий коник старанно перебирав ногами. Світло від ліхтаря танцювало по землі, по деревах, по камінні; дідок підскакував на козлах і тихенько щось мугикав. Прокоп міцно потер лоба.

— Дідусю, — зашепотів він.

— Ну?

— Я... вже не знаю!

— Чого?

— Я... я вже не знаю... як... робиться кракатит!

— От бачиш, — сказав задоволено старий. — Ти вже дечого досяг.

Прокопові здавалось, ніби вони проїжджають тихим краєм його дитинства; але був занадто густий туман, і тремтливе світло ліхтаря ледве сягало узбіччя дороги. І обіч неї лежав світ, мовчазний і невідомий.

— Га-га-гаття! — озвався дід, і коник звернув з дороги якраз у той туманний, мовчазний світ.

Колеса тонули в м'якій траві. Прокоп розпізнав неглибоку долину, по обидва боки її темніли гаї, а між ними — чудовий луг.

— Тпррру! — крикнув старий, повільно злазячи з козел. — Злазь і ти, — сказав він. — Ми вже приїхали. — І став повагом знімати посторонки. — Розумієш, тут нас ніхто не турбуватиме.

— А хто нас може турбувати?

— Жандарми. Порядок то мусить бути... але вони завжди вимагають хтозна-які папери... і дозвіл... звідкіля і куди. Я на цьому знаюсь. — Він випряг коня і тихенько сказав йому: — Мовчи, хлібця дам.

В Прокопа тіло затерпло від їзди, і він насилу зліз із козел.

— Де ми?

— Та біля буди, — сказав старий якось ухильно. — Переспиш — і все буде гаразд. — Він зняв з дишля ліхтар і освітив якусь дощану повітку, для сіна, ветху й похилену.

— Я розкладу багаття, — сказав співуче дідок, — і запарю тобі чаю. Ти спітнієш, і буде тобі добре. — Він накинув на Прокопа мішок, поставив біля нього ліхтар. — Почекай, я принесу дров. Сядь ось тут.

Старий уже пішов був, але йому щось спало на думку, і він засунув руку в кишеню й запитливо глянув на Прокопа.

— Що ви, дідусю?

— Я... я не знаю... Коли б ти хотів... я б тобі міг поворожити. — Він вийняв руку з кишені і показав: з-поміж пальців у нього виглянула біла мишка з рубіновими очицями. — Я знаю, — промовив він поквапливо, — ти не віриш у це... але мишка дуже гарна... Хочеш?

— Хочу.

— От і добре! — зрадів старий. — Ш-ш-ш, мала, гоп!

Він розтулив долоню, і біла мишка швидко вибігла йому по рукаві на плече, делікатно понюхала волохате вухо і сховалась за коміром.

— Яка гарна! — шепнув Прокоп.

Старий засяяв.

— Стривай, побачиш, що вона вміє!

Він побіг до візка, пошпортався там, дістав коробку, в якій рівненько були складені білетики. Дідусь струснув коробку, дивлячись світлими очима в далечінь.

— Ану, мишко, покажи, покажи йому його кохання. — І він свиснув крізь зуби по-кажанячому.

Мишка вилізла, спустилась по рукаву і скочила в коробку. Прокоп, затамувавши подих, стежив, як її рожеві лапки перебирають білетики. Вона вхопила одного зубами і хотіла витягти, та аркушик чомусь не витягався; тоді потрусила головою і схопила сусіднього, витягла його, сіла на задні лапки й стала кусати свої малесенькі кігтики.

— Ось твоя любов, — захоплено шепнув старий. — Візьми її собі.

Прокоп узяв висмикнутий білетик і швидко схилився до світла. Це була фотографія дівчини... тої, з розпатланим волоссям! Її прекрасні груди були оголені, і ось вони — жагучі, бездонні очі.

Прокоп упізнав її.

— Дідусю, це не вона! — простогнав він.

— Покажи, — здивувався старий і взяв картку в руки. — А-а, це шкода, — з жалем пробурчав він. — Така панна! Ля-ля, маленька, це не вона, на-на-на, кс-кс, мала!

Він поклав фото на місце і тихенько свиснув. Мишка блиснула рубіновими очками і знову вхопила в зуби перший білетик, смикнула, але ні, не йде; витягла сусіднього і почала чухатися.

Прокоп схопив білетик. Це була Анчі на провінційній фотографії: вона не знає, де діти руки, сама — в святковій сукні, така гарна й наївна!

— І це не вона, — шепнув знову Прокоп.

Дідок узяв фотокартку, погладив і ніби щось сказав до неї, потім неспокійно, смутно поглянув на Прокопа і знову тоненько свиснув.

— Ви сердитесь? — несміливо запитав Прокоп.

Старий не відповів нічого і знову подививсь на мишку. І вона ще раз спробувала витягти той перший білетик. Він не витягався, і мишка замість нього вийняла сусідній. Це було фото княжни. Прокоп зойкнув і впустив його на землю.

Старий мовчки нахилився і підняв фотографію.

— Я сам, я сам! — прохрипів Прокоп і простяг руку до ящика.

Дідок спинив його руку.

— Не можна!

— Але ж... там, там вона! — крізь стиснуті зуби промовив Прокоп. — Там та, справжня!

— Е-е, там — усі люди, — сказав старий, погладивши коробку. — А тепер подивімося твою долю.

Він тихенько свиснув, мишка вискочила з рукава, витягла зелений аркушик і знову сховалась. Мабуть, Прокоп сполохав її.

— Ось прочитай, — мовив старий, старанно закриваючи коробку. — Я тим часом принесу хмизу. Та тільки не журись. — Він погладив коника, поклав коробку на дно воза і пішов до гаю.

Його світла полотняна блуза виднілась у темряві. Коник поглянув на нього, мотнув головою і пустився вслід за ним.

— І-га-га! — почувся співучий голос дідка, — і ти хочеш зі мною? А-а! Ну що ж, ходімо, малий.

Вони зникли в імлі, а Прокоп згадав про зелений білетик.

"Ваша доля, — прочитав він при миготливому світлі ліхтаря. — Ви людина шляхетна, доброго серця і в своєму фаху обізнані над усіх. Ви зазнаєте багато знегод, та коли будете остерігатись запальних вчинків і зарозумілості, то заслужите пошану серед свого кола і досягнете видатного становища. Багато що втратите, але будете згодом винагороджені. Ваші нещасливі дні — вівторок і п'ятниця.

Saturn conj. b. b. Martis. Deo gratias " .

Дідок виринув з пітьми з оберемком хмизу, а за ним з'явилась і біла голова коня.

— Ну що? — шепнув він напружено, з якоюсь авторською сором'язливістю. — Прочитав? Справді добра доля?