— Це так, — промовив, — я — проста шкура, така собі волова юхта, але мушу сказати, що... що... я вам говорив, що ця жінка високої породи. Боже мій, це ж відразу видно... — Він ударив себе кулаком у груди і розчулено закліпав очима. — Голубе, та я вас просто вбив би, коли б ви... коли б ви не були варті її...
Прокоп уже не слухав. Він схопився і почав метатись по кімнаті з перекривленим від гніву обличчям.
— Отже, я... я тепер мушу? — хрипко закричав він. — Я мушу? Гаразд , коли так... Ви мене заскочили. А я ж не хотів...
Oncle Рон устав і спокійно поклав йому на плече руку.
— Прокопе, — сказав він, — розміркуєш сам. Ми тебе не квапимо. Порадься з усім найкращим, що в тобі є. Спитайся в бога, в кохання, в сумління, в честі і не знаю ще в чого. Але пам'ятай, тут ідеться не лише про тебе, а й про ту, котра кохає тебе так, що — здатна... зробити... — Він махнув безпорадно рукою. — Ходім!
XLIV
У цей день було похмуро й вогко. Княжна покашлювала, її морозило, кидало в гарячку, але вона вже не витримувала в постелі: чекала Прокопової відповіді. Виглядала в вікно, чи не вийде він, і раз у раз кликала Пауля. Відповідь була щоразу та сама:
— Пан інженер ходить по кімнаті.
— І нічого не каже?
— Ні, нічого.
Вона тинялась від стіни до стіни, ніби супроводила його, і знову сідала, хитаючись усім тілом, щоб притишити свій гарячковий неспокій. Ох, це вже нестерпно! І вона почала писати йому довгого листа, закликала його, щоб узяв її за дружину собі, що він нічого не повинен видавати, ніяких таємниць, ніякого кракатиту; що вона з ним піде поруч у житті, буде йому служити, хай би там що трапилось.
"Я так тебе кохаю, — писала вона, — що, здається, нема вже такої жертви, щоб принести її тобі. Випробуй мене на чому хочеш, залишайся бідний, незнаний; я піду за тобою як дружина твоя і ніколи вже не вернусь до того кола, яке я покину. Я знаю, ти мене мало кохаєш, лише одним куточком свого серця, але згодом звикнеш до мене. Я була горда, зла, пристрасна, але змінилася, блукаю серед знайомих речей, як чужа: я перестала бути..." Вона прочитала написане й порвала на клаптики, тихо застогнавши. Настав уже вечір, а від Прокопа ще не було звістки.
"Може, він прийде сам?" — спало їй на думку, і вона квапливо стала одягатись. Схвильована стояла перед великим дзеркалом і розглядала себе палаючими очима, дуже стривожена, занепокоєна; пудрила розпашіле обличчя, вішала на себе коштовності; голі руки в неї мерзли; вона здавалась сама собі поганою, незграбною.
— Не прийшов Пауль? — допитувалася щохвилини. Нарешті Пауль з'явився. Але без жодних новин: пан Прокоп сидить у темряві й не дозволяє засвітити лампу.
Вже пізно. Княжна, безмірно втомлена, схилилася перед люстром; пудра осипається з їїгрозпашілих щік, руки застигли, і вся вона аж сіра.
— Роздягни мене, — каже кволо покоївці.
Свіже, схоже на телятко дівча знімає з неї оздобу за оздобою, розстібає сукню й накидає прозорий пеньюар. І саме коли покоївка готувалась причесати її розкошлане волосся, в кімнату вривається без попередження Прокоп.
Княжна здригнулась і поблідла ще дужче.
— Йди, Маріке, — ледве чутно промовила вона і запнула на схудлих грудях пеньюар. — Чого ти... прийшов?
Прокоп зіперся на шафу блідий як стіна, з налитими кров'ю очима.
— Так он який у вас був план, га? — промовив він здавленим голосом. — Ви мені добре підстроїли!
Вона встала, приголомшена.
— Що... що... що ти говориш?
Прокоп заскрипів зубами.
— Я знаю, що говорю. То вам ішлося про те, щоб я видав кракатит? Вони готують війну, а ви, ви, — заричав він приглушено, — ви їхнє знаряддя! Ви і ваше кохання! Ви і ваш шлюб, шпигунко! А я, я... мало не став жертвою, щоб ви вбивали, щоб ви мстилися...
Вона опустилася на край стільця, з розширеними від жаху очима, і все тіло її затряслось у страшному риданні. Він хотів кинутись до неї, але вона зупинила його жестом застиглої руки.
— Хто ви така? — глумився Прокоп. — Невже ви княжна? Хто вас підкупив?.. Подумай, нікчемо, ти хотіла вбити тисячі тисяч людей; ти сприяла тому, щоб міста були стерті з лиця землі і щоб наш світ, наш, а не ваш, був розбитий! Розбитий, розтрощений, знищений! Навіщо ти це зробила? — кричав він і, впавши на коліна, поповз до неї. — Що ти хотіла вчинити?
Княжна підвелася з виразом жаху й відрази на обличчі і відступила перед ним. Він схилився обличчям на те місце, де вона сиділа, і розридався важко, грубо, по-чоловічому. Вона мало не вклякнула біля нього, але стрималась і відступила ще далі, притискаючи до грудей руки, викривлені корчами.
— То ти он що, он що думаєш? — шептала вона. Прокоп задихався під тягарем свого болю.
— Ти знаєш, — кричав він, — що таке війна? Знаєш, що таке кракатит? Тобі ніколи не спадало на думку, що я — людина? А-а! Я вас ненавиджу! Ось нащо я вам був потрібен! А коли б видав був свій кракатит, було б по всьому. Княжна б поїхала собі, а я, а я... — Він схопився, рвучи на собі волосся. — І я, я вже хотів це зробити. Мільйони життів за... за... Що, хіба ще мало? Два мільйони мертвих! Десять мільйонів! О, це вже партія навіть і для княжни, правда? Це вже варте того, щоб принизити себе. А я, дурень, я... А-а-а! — завив він. — Я вас боюсь!
Він був жахливий — з піною на губах, набряклим обличчям, з божевільними очима. Княжна притискалась до стіни, зблідла, перелякана, з устами, перекошеними від жаху.
— Йди, — зойкнула, — йди звідси!
— Не бійся, — прохрипів він. — Я тебе не вб'ю. Я завжди тебе боявся; навіть коли ти... коли ти була моєю, я жахався і не вірив тобі ні на мить. І все ж я тебе... Я тебе не вб'ю. Я, я добре знаю, що роблю. Я... я... — він озирнувся, схопив флакон з одеколоном, налив на руку й почав терти лоба. — Ах! — кричав він. — Ах! Не бійся! Ні... ні...
Він якось наче заспокоївся, сів на стілець і схопився за голову руками.
— Тепер, — почав знов, — тепер можемо трохи поговорити, чи ж не так? Бачите, я зовсім спокійний. Навіть... і пальці не тремтять... — Він простяг руку, щоб це показати; рука тряслась, аж страшно було дивитись. — Ми можемо... ніщо нам не заважатиме, так? Я вже зовсім спокійний. Можете одягнутись. Отож... ваш дядечко мені сказав, що... що я повинен... що це питання честі... дати вам можливість... виправити... ваш хибний крок, і що я мушу... ну, просто мушу заслужити собі титул... продатись і цим оплатити ту жертву, що ви...