Вона рвонулася, смертельно бліда, і хотіла щось сказати.
— Стривайте, — зупинив він її. — Я ще не... Ви всі гадали... у вас своє розуміння честі. Але ви страшенно помилились... Я не джентльмен. Я... син шевця... Це не має значення, але... для вас я парія, розумієте? Ниций походженням, нікчемний хлоп. Я не маю ніякої честі. Можете мене вигнати як злодія або ув'язнити в фортеці. Але я не зроблю того, що ви хочете. Не віддам кракатиту. Можете думати... що я підла людина. Я міг би вам сказати, що я думаю про війну. Я був на війні... бачив задушливі гази... І знаю, на що здатні люди. Я не віддам кракатиту. І навіщо вам це пояснювати? Ви все одного цього не зрозумієте; ви просто татарська княжна і стоїте занадто високо... Хочу вам лише заявити, що цього не зроблю і уклінно дякую за честь. Зрештою, я вже заручений. Хоч я й не знаю її, але заручений з нею. Це ще одна моя підлість. Жаль мені, що я... взагалі не вартий був вашої жертви.
Княжна стояла, мов скам'яніла, вп'явшись нігтями в стіну. Запала моторошна тиша, тільки чути було, як шкрябають тиньк її нігті.
Він важко й повільно підвівся.
— Може, хочете що сказати?
— Ні, — прошептала вона, і її величезні очі втупились у порожнечу.
В своєму розкритому пеньюарі вона була по-хлоп'ячому струнка. Йому хотілось упасти перед нею, щоб поцілувати її тремтячі коліна.
Він наблизився до неї, заламуючи руки.
— Княжно, — сказав у розпачі, — тепер мене повезуть... звинувативши в шпигунстві чи в якомусь іншому злочині. Я більш не боронитимусь. Хай буде що буде, я готовий до всього. Я знаю, що вас уже не побачу. Чи не скажете мені чогось на дорогу?
Губи її тремтіли, але вона не промовила й слова. О боже, що вона там бачить у порожнечі? Він підійшов до неї.
— Я кохав вас, — промовив тихо. — Кохав вас дужче, ніж міг це висловити. Я ниций і грубий чоловік. Але тепер можу сказати, що кохав вас інакше... і сильніше... Я брав вас... обіймав з острахом, що ви не моя, що ви покинете мене, я хотів упевнитись... Ніколи я не міг цьому повірити, і через те... — Не усвідомлюючи, що робить, він поклав їй руку на плече; вона затремтіла під тонким пеньюаром. — Я кохав вас... як шаленець...
Вона звела на нього очі.
— Коханий, — зашепотіла, і бліде її обличчя на мить зашарілось.
Він похилився і швидко поцілував її в пошерхлі губи. Вона не боронилась.
— Як воно так, — рипнув він зубами, — що я й тепер кохаю тебе? — Своїми медвежими лапами він одірвав її від стіни і стиснув.
Вона так шалено забилась, що коли б він пустив її, то впала б додолу. Він стиснув її ще міцніше, сам хитаючись від її дикого опору. Вона звивалася, зціпивши зуби і конвульсивно відпихаючись від нього руками; волосся їй спало на обличчя, і вона кусала його, щоб не крикнути; відштовхувала Прокопа й металась, ніби в епілепсії. Його насильство було безглузде й гидке. Та він лише усвідомлював, що не повинен їй дати впасти і не повинен перекидати стільців, бо... бо... щоб він тоді робив, коли б вона вирвалась? Від ганьби мусив би вмерти. Він притяг її до себе й припав губами до її кіс і до розпаленого чола. Вона відвертала голову й намагалася випручатись із його залізних обіймів.
— Я віддам, віддам кракатит, — почув він, терпнучи від жаху, свій власний голос. — Віддам, чуєш? Усе віддам. Хай буде війна, нова війна, нові мільйони жертв... Мені... мені... мені все одно. Хочеш? Промов лиш слово... Кажу ж тобі, що віддам кракатит! Присягаюсь, я тобі при... ссc… Кохаю тебе, чуєш? Хай… хай... хай буде, що буде! А-а... хай навіть загине увесь світ!.. Я тебе кохаю!
— Пусти! — жалібно закричала вона, вириваючись.
— Не можу, — простогнав він, припавши обличчям до її волосся. — Я найнещасніший чоловік... Я зра... зрадив цілий світ, усе людство. Плюнь мені в обличчя, але не виганяй! Чому я не можу тебе пустити? Віддам кракатит, чуєш? Я ж присягнувся, але тепер дай мені забутись. Де, де, де твої вустонька? Я — падлюка, але поцілуй мене. Я про... пропав...
Він захитавсь і мало не повалився додолу. Тепер вона могла вирватись, але обернула голову, відкинула назад волосся і підставила губи. Прокоп обійняв її, заціпенілу й пасивну, і цілував стиснені вуста, розпаленілі щоки, шию, очі. Вона не боронилась — безвладно лежала на його руках. Він жахнувся її нерухомості й пустив її, відступаючи назад. Княжна захиталась, провела долонею по лобі, жалісно усміхнулась — це була страшенно жалюгідна спроба усміхнутись — і обійняла його за шию.
XLV
Так вони лежали, пригорнувшись, одне до одного, з очима, втупленими в сутінь. Він чув, як б'ється гарячково її серце; княжна за весь час не іїромовила й слова, ненаситно його цілувала і знов відривалась, клала хустину поміж своїм і його ротом, наче боялась на нього дихнути. Ось і тепер відвернула обличчя й гарячково задивилася в темряву...
Він сів, обійнявши свої коліна. Так, загинув, потрапив у пастку, його спутано. Він у руках філістимлян. А тепер хай буде, що буде. Віддаси зброю в руки тих, хто нею скористається. Тисячі тисяч загинуть. Ось глянь, чи то не безмірне поле руїн перед тобою? Оце був храм, а це дім; а ось була людина. Страшна річ — сила, все зло — від неї. Будь проклята, сило, неспокутуване зло — як кракатит, як я, як і я сам.
Творча, працьовита людська слабкосте, від тебе пішло все добре й чесне. Твоє діло — зв'язувати і з'єднувати розрізнене, сполучати частини й утримувати вже з'єднане. Хай проклятий буде той, хто порушить зв'язки стихій! Усе людяне є лише човник в океані сил; а ти, ти випустиш на волю бурю, таку бурю, якої світ ще не бачив.
"Так, я випущу бурю, якої ще не бачив світ. Віддам кракатит, звільнену стихію, і буде розтрощено човник людства. Тисячі тисяч загинуть. Будуть знищені народи і стерті з лиця землі міста. Не буде впину для тих, хто має в руках зброю і злобу у серці". І це ти вчинив. Страшна пристрасть — кракатит людських сердець, і все зло — від неї.
Він глянув на княжну — без ненависті, і серце його краялось від тривожного кохання і співчуття. Про що вона думає зараз, непорушна, зачудована? Він схилився і поцілував її в плече. "Так от за що я віддам кракатит, віддам і виїду звідси, щоб не бачити більше своєї ганьби і поразки. Заплачу жахливу ціну за своє кохання і виїду".