Отак ми дістали вечерю. І я зрозумів, чого навідуються сюди мисливці й рибалки. Потім Нед пішов з Ефемом, а я ґречно подякував міс Беленбо. Бун узяв ліхтаря, і ми піднялися сходами на антресолі над крамничкою.
ч.— Ти з собою не маєш нічого? — запитав Бун.— Навіть чистої хусточки?
— А мені й не треба,— відповів я.
— Але ж ти не можеш так лягти спати. Бач, які тут чисті простирадла. То хоч скинь черевики й штани. Мама сказала б тобі ще й зуби почистити.
— Ні, не сказала б,— відмовив я.— Не було б чого казати, бо в мене й щіточки нема.
— Це для неї не завада, ти сам знаєш. Якби чогось не мав, то мусив би знайти заміну, а ні — то перепало б тобі.
— Та нехай уже,— сказав я, сидячи на сіннику.— На добраніч.
Він стояв, піднісши руку, щоб загасити лампу.
— Отже, нехай? — спитав він.
— Замовч,— відповів я.
— Скажи лише слово, і ми повернемось додому. Не зараз, але вранці.
— Ти аж тоді тільки страху наберешся? — спитав я.
— На добраніч,— сказав Бун. Він загасив лампу й заліз на свій сінник.
І враз весняна темінь поглинула нас: великі басовиті жаби з драговищ, звуки лісу, великого лісу, незайманої пущі, де живуть дикі створіння — єноти, й кролі, й норки, і мускусні щурі, й великі сови, й великі змії — і гримучі, й мокасинові,— а може, навіть і дерева дихали, і сама річка дихала, вже й не кажучи про духів — давніх чикасо, що дали ймення цій землі, ще поки білі її побачили, і пізніших прибульців-білих, Вайота й старого Сатпена, і мисливців майора де Спейна, і плоскодонок, вантажених бавовною, а далі валок та незгідливих погоничів, і цілої юрби урвиголов та вбивць, що призвели до появи міс Беленбо. Раптом я збагнув, що то за звуки видає Бун.
— Чого ти смієшся? — спитав я.
— Це я думаю про Пекельний Потік. Завтра об одинадцятій ми до нього доб'ємось.
— А ти ж казав, що з ним буде морока.
— Та ще й яка! — сміявся Бун.— Там усі ми знадобимось — і сокира, й лопата, й дріт, і блок, і жердя з тинів, і я, і ти, і Нед. Отож із нього я й сміявся — з Неда. Коли завтра будемо на Пекельному Потоці, він таки пожалкує, що забув свої, як то каже, добрі манери і не вилежав собі тишком-нишком під брезентом аж до самого Мемфіса.
Розбудив він мене рано. А так само й усіх інших на цілих . півмилі довкола, хоч викурити Неда з Ефемового дому, де він спав, до кухні на сніданок — це забрало якийсь час (а ще більше часу забрало те, щоб викурити його назад із кухні, коли там ще й жінка знайшлася). Ми поснідали,— а після цього сніданку, бувши мисливцем або рибалкою, я не мав би великої охоти отак зразу кудись вибиратись,— і Бун ще раз провіз міс Беленбо на машині, хоч уже без Еліс та Ефема, дарма що Ефем був під рукою. Тоді ми,— Бун, власне,— налили бензину в бак та води в радіатор — не через потребу в цьому, а через те (як мені здається), що міс Беленбо й Ефем дивилися на нас, і рушили в дорогу. Сонце саме сходило, як ми переїздили Залізний Міст над річкою (ага, ще й дух пароплава * — я забув про нього минулого вечора), міст до чужого краю, до іншої округи; а на ніч ми добудемось навіть до іншого штату й до Мемфіса.
— Спробуй-но ще перебратись через Пекельний Потік,— зауважив Бун.
— Може ж, таки переберемось, якщо ти . даси йому врешті спокій,— сказав я.
— Аякже,— відказав Бун.— Пекельному Потокові начхати, чи дають йому спокій, чи ні. Його це анітрішки не обходить. Ось побачиш.— А далі додав:—Онде й він.
Був початок одинадцятої, ми досить швидко проїздили поміж пагорбів, дороги слалися сухі й курні серед врунистих ланів, земля лежала безлюдна, по недільному супокійна, люди, вже в святковій одежі, байдикували на передніх верандах будинків, діти й собаки вибігали до тинів чи й на дорогу, аби на нас подивитись. Потім з'явилися люди у бричках, у бідках, на возах, верхи на конях та мулах, деколи навіть по троє на одного коня — тільки не на мула (а1 зараз же по дев'ятій ми поминули інший автомобіль; Бун сказав, що це форд,— він мав добре око на автомобілі, як і міс Беленбо),— простуючи до білих церковок ^у весняних гайках.
Широка долина стелилася перед нами, і дорога збігала з узгір'я до верб та кипарисів, що позначали річище. Як на мене, це виглядало зовсім не зле, потік піде не був ширший за річку, яку ми ото перетяли, і навіть виднів закурений рубець дороги, що спиналася вгору потойбіч. Але Бун уже почав клясти, спускаючись у діл ще швидше, немов йому кортіло раз та гаразд зітнутися з цим потоком, наче то було щось живе і не тільки вороже, а й невблаганне, як підступна істота, як людина.
— Глянь-но туди,—сказав він.— Невинне, як свіженьке яйце. Навіть дорогу видко по той бік, вона ніби сміється з нас, ніби каже: якби ви добулися сюди, то вже ось-ось нобачили б і Мемфіс,— тільки лишень спробуйте сюди добутись!
— Як уже воно так зле, то чом би нам його не об'їхати? — запитав Нед.— Я б так і зробив на вашому місці,
— Бо Пекельного Потоку ніяк не об'їдеш,— люто відказав Бун.— В один бік податись — опинишся в Алабамі, в другий бік — упадеш у Міссісіпі.
—■ Я колись бачив Міссісіпі в Мемфісі,— сказав Нед.— А оце ви нагадали, то я й Мемфіс також бачив. Але в Алабамі ще ніколи не був. Може, я б туди й хотів поїхати.
—. Пекельного Потоку ти теж ніколи не бачив,— зауважив Бун.— Я певен, що ти ховався вчора під цим брезентом, аби чогось навчитись. Чому це, як ти гадаєш, від 'Джефферсона досі ми лише два автомобілі бачили — оцей наш і той форд? Тому, що нижче від Пекельного Потоку в Міссісіпі немає більше автомобілів, ось чому.
— Міс Беленбо налічила їх тринадцять, що проїздили повз її дім за ці два роки,— зауважив я.
— Два з них — то ось цей наш,— відказав Бун.— А решта, одинадцять,— вона ж не бачила, щоб вони переїздили через Пекельний Потік, еге ж?
—■ Може, все залежить, хто за кермом,— сказав Нед.— Ги, ги, ги!
Бун раптом зупинив машину. І озирнувся назад. "'••'>
— Гаразд. Вистрибуй. Тобі хотілося побувати в Алабамі. Ти вже й так згайнував п'ятнадцять хвилин, плещучи казна-що.
— Оце чоловік перебув з вами день, то треба так на нього напосістися? — скривився Нед.
Але Бун його не слухав. Здається, він і взагалі до Неда не звертався. Він уже вискочив з машини, відчинив скриньку з інструментом, яку дід. наказав прикріпити на приступці, щоб складати там блок, і сокиру, й лопату, й ліхтар, і почав виймати звідти все, крім ліхтаря, і скидати на заднє сидіння коло Неда.