Але аж ніяк не Беленбо, чи то заклад Беленбо. Валки хур прийшли і витіснили човни з річки, отже, й назва Ва-йотів Перевіз змінилася на Пором Беленбо; поїзди прийшли і перебрали на себе паки бавовни від хур, тим самим позбавивши Беленбо порома,— але й тільки. Сорок років тому перед лицем такого скромного купця, як Вайот, Беленбо показав, що чудово вміє передбачити прийдешню хвилю й виплисти на ній, а тепер — в особі свово сина, другого здоровила Беленбо, котрий 1865 року повернувся (як казали) в сурдуті, підбитому нерозрізаними банкнотами Сполучених Штатів, з Арканзасу (як він казав), де (як він казав) служив він у війську і був із почестями звільнений з партизанського загону, що його командира він ніколи не міг достоту пригадати,— тепер він показав, що ані крихти не втратив давньої своєї спритності, кмітливості і всезнання. Давніше, проїжджаючи попри заклад Беленбо, люди просто зупинялися там на ночівлю, тепер же вони саме й їхали до його закладу, і то завжди вночі й часто в поспіху, щоб мав Беленбо досить часу заховати в драговищі коня чи корову, поки не наспів представник закону або й сам власник. Але не лише гурти розгніваних фермерів, що йшли безповоротним слідом коней чи худоби, та шерифи, що вистежували справжніх убивць, 'добувалися до закладу Беленбо — щонайменше один федеральний митний
11 В. Фолкнер 321
урядовець добувся сюди, але ніколи вже не повернувся ЗВІДСИ. Бо там, де Беленбо-старший лише продавав віскі, синаш його віскі й виробляв; він зробився тепер власником того, що евфемістично називалося маскувальним словом "дансинг", і в середині вісімдесятих років ім'я Белен-бо на цілі милі довкола викликало тільки жах і обурення, а проповідники й старші панії допоминалися вибору таких шерифів, чия вся програма зводилася б до вигнання Бе-ленбо, його пияків, скрипалів, грачів та дівчат із Йокнапа-тофськоі округи, а коли спромога—то й із цілого Міссісіпі. Одначе Беленбо і його оточення — стайня, храм насолод, чи як собі хочеш його назви,— ніколи не. нав'язувалися нам, людям стороннім: вони ніколи не виходили із своє! фортеці, і не було такого закону, щоб когось примушував туди йти.
Та й те, що нове його, Беленбо, покликання (чи то пак втілення) виявилося вельми прибуткове, бо розійшовся поголос, що, мовляв, у кого інтереси та амбіції не сягають далі коня, хворого на шпат, та ялівки, той не має чого туди потикатись. Отож люди розважливі дали Беленбо спокій. До них, звісно, належать і шерифи, які були не тільки люди розважливі, а ще й сімейні, і добре пам'ятали приклад федерального урядовця, котрий не дуже давно зник безповоротно в тому напрямку.
Так воно тривало аж до літа 1886 року, коли баптистський пастор на ім'я Гайрем Гайтауер,— такий самий здоровило, як і Беленбо, чоловік, що від 1861 до 65 року по неділях був одним jз ротних капеланів у війську Фореста, а в решту шість днів — одним з найзавзятіших й найсмі-ливіших його кавалеристів,— вступив до закладу Беленбо, озброєний біблією та голими руками, і навернув цілу громаду своїм кулаччям, орудуючи з кожним супротивником по черзі, коли так виходило, а при потребі, то й з двома чи трьома заразом.
Отож коли Бун, Нед і я наближалися туди в травневій куряві 1905 року, Беленбо переживав уже своє трете втілення в особі п'ятдесятилітньої старої панни, єдиної дочки Беленбо-молодшого. Була це ригористична, костиста, сувора й сива жінка, що на чверті квадратної милі доброго грунту вирощувала бавовник та кукурудзу і держала невелику крамничку, над якою на антресолях лежав ряд набитих кукурудзяним листям сінників, кожен з бездоганно чистим простирадлом, подушкою та укривалом, наготовлених для мисливців, що полювали на лисиць та єнотів, і рибалок, котрі (як казали) іноді сюди навідувались
не так заради полювання чи рибальства, як —заради наїдків міс Беленбо.
Вона також нас почула. Ми були не перші: вона сказала нам, що наш автомобіль тринадцятий тут за останні два роки, п'ять із них за останні сорок днів; вона вже втратила двох курей і гадала, чи не доведеться всю живність позамикати, навіть і собак. Коли ми під'їжджали, вона, куховарка та негр стояли вже на передній веранді, затуляючи очі від дражливого миготіння наших фар. Не тільки Бун виявився їй знайомим, а що важливіше — вона сам автомобіль спершу впізнала: бачивши досі лише тринадцять машин, вона, проте, добре набила око, щоб відрізнити кожну.
— Отже, ви таки доїхали до Джефферсона,— мовила вона.
— За рік? — здивувався Бун.— Господи, цей автомобіль відтоді у сто разів більше наїздив, аніж до Джефферсона. В тисячу разів більше, міс Беленбо. Нічого не поробиш, ви мусите, як і всі, звикнути до автомобілів.— Це коли вона сказала нам про тринадцять машин за два роки й про дві курки.
— Вони хоч трохи проїхались автомобілем,— мовила вона.— Про себе я й цього не можу сказати.
— Хіба ви ніколи ще не їздили автомобілем? — озвався Бун.— Гей, Неде, вимітайся-но відси й валізки забери. Лусю, дай міс Беленбо сісти спереду, щоб їй добре було видно.
— Стривайте,— мовила міс Беленбо,— я мушу сказати Еліс, щоб готувала вечерю.
— Вечеря почекає,— сказав Бун.— Ладен закластися, що Еліс теж ніколи в машині не їздила. Сідай, Еліс. Хто це з тооою? Твій чоловік?
— Навіщо він мені здався, отой чоловік! — мовила куховарка.— А коли б і здався, то вже ж не Ефем.
— Все'дно, давай і його сюди,— скомандував Бун. Куховарка й чоловік підійшли і також сіли в машину,
на заднє сидіння, де був бідон з бензином та складений брезент. Нед і я стояли у світлі від одчинених дверей і дивились на автомобіль з червоним ліхтариком іззаду, як він поїхав 'дорогою, зупинився, розвернувсь і проїхав повз нас: Бун натискує ріжок, а міс Беленбо сидить випростана й напружена на передньому сидінні, Еліс та Ефем позаду махають нам руками.
— Вйо, брате!— гукнув Ефем до Неда.— Оце кінь!
— Хизується,— сказав Нед, маючи на увазі Буна.—
11* 323
Хай скаже спасибі, що хазяїна нема тут. Той би йому показав хизування.
Машина зупинилася, дала задній хід, розвернулася, під'їхала до нас і стала. Через хвильку міс Беленбо мовила:
— Добре.— Вона вийшла з машини й додала жваво:— Гаразд, Еліс.