— Це щоб не марнувати часу,— сказав він швидко, але стримано й спокійно, без істерії! чи навіть поспіху, зачинив скриньку і сів знов за кермо.—;То рушаймо. Чого чекати?
Як на мене, все це поки що не зле виглядало — просто ще одна сільська дорога перетинала ще один болотяний потік, дорога вже не була суха, але ще й не багниста по-справжньому, ковдобини та калюжі в ній попередні піонери вистелили галуззям та хмизом, ніби знали, що ми їхатимемо, а окремі відтинки її навіть утарасували поперек укладеними в багнюці жердинами (оце так, нараз я відчув, що дорога — за браком точнішого вислову — вже не була не багнистою по-справжньому), тож-бо, може, Бун в усьому й винен, адже то він населив це непорушне, кипарисами й вербами обмережене і гудом комариним сповнене безлюддя духами зав'язлих автомобілів та спітнілих людей з лайкою на устах. Тоді мені подумалося, що ми вже перетинаємо його, але я не тільки не бачив жодного сухішого пагорка, що мало б означати, що ми наближаємось, добиваємось до протилежного краю багнища, а навіть самого потоку не міг попереду розгледіти, вже й не кажучи про міст. Автомобіль знову колихнувся, перехилився і забуксував, так само, як і вчора над Бурхливим Потоком; і знову Бун уже скидав черевики й шкарпетки й закасував штани.
— Гаразд,— звернувся він до Неда через плече.— Вимітайся.
-— Я не знаю як,— відказав Нед, не зрушуючи з місця.— Я ще не розуміюся на автомобілях. Я вам тільки заважатиму. Я сидітиму тут разом з Лусьєсом, аби вам було досить місця.
— Ги, ги, ги,— дико й злостиво передражнив його Бун.— Ти хотів мандрівки. Оце її маєш. Вимітайся.
— На мені ж празникова одежа,— опинався Нед.
— На мені теж,— заявив Бун.— Коли я не боюся за свої штани, то ти й поготів можеш не боятися.
— Вам легко говорити,— сказав Нед.— У вас є містер Морі. А мені самому треба заробляти. Як я зіпсую чи подеру собі одежу, то муситиму сам і купувати нову.
— Ти зроду не купив собі жодної одежини, ані черевиків, ані капелюха,— заперечив Бун.— Оця куртка на тобі — її носив старий Лусьєс Маккаслін, а інше — то від генерала Компсона, майора де Спейна та хазяїна. Тож-бо можеш закасати холоші й скинути черевики, чи й не робити цього, як собі хоч. Але з автомобіля ти вимітаєшся.
— Хай Лусьєс вилізе,— сказав Нед.— Він молодший за мене й дужий, як на свої літа.
— Він вестиме машину,— сказав Бун.
— То я вестиму її, коли вам цього треба,— все не здавався Нед.— Ціле своє життя я тільки те й знав, що водив, як ви кажете, коней, мулів та волів, і гадаю, що соб і цабе з цим кермом так само робиться, як і з віжками та батогом.— Тоді до мене:— Вискоч-но, хлопче, поможеш містерові Буну. Та скинь черевики й шкарпетки...
— Ти таки виметешся, чи я маю одною рукою взяти тебе за барки, а другою витягти з-під тебе машину? — гримнув Бун.
Нед урешті заворушився, і таки швидко, бо зрозумів неминучість,— тільки що бурчав трохи, роззуваючи черевики, закасуючи штани й скидаючи куртку. Коли я оглянувся на Буна, він уже витягав із заростей дві жердини, власне, стовбурці молоденьких дерев.
— Ти ще не береш блока? — запитав я.
— Таж ні! — відповів Бун.— Коли на це прийде пора, тобі не треба буде питати. Сам побачиш.
"Отже, це міст,— подумав: я.— Може, тут узагалі нема моста і в цьому все лихо". Бун і зараз угадав мої думки:
— Не клопочися мостом. Ми до нього ще не дісталися. Я ще мав і ці слова зрозуміти, тільки пізніше. Нед обережно опустив одну ногу в воду. '
— Ця вода брудна,— заявив він.-— Нема нічого огиднішого, коли бруд залазить мені між голі пальці.
—> Це тому, що ти ще не розворушився,— пояснив Бун.— Тримай-но цю жердину. Кажеш, ти ще не розумієшся на автомобілях. Тепер уже, поки й віку твого, не будеш на те скаржитись. Гаразд,— це вже до мене:—Легенько рушай машину і, як вона вчепиться за тверде, не зупиняй.
Так ми й зробили: Бун і Нед підкладали жердини під задню вісь і посували мене з машиною вперед на яких два, три чи й п'ять ступнів до дальшої ковбані, аж поки машина знову грузла, а задні колеса, крутячись на місці, забрьохували їх обох від ніг до голови, наче з прискавки, що оце тепер вживають малярі.
— Бачиш зараз,— сказав Бун, спльовуючи й ще одним дужим зусиллям підпихаючи нас розгойдисто уперед,—що означає розумітись на автомобілях? Достоту, як із конем чи мулом: ніколи не ставай за ним, коли він уже підняв задню ногу.
Тоді я побачив міст. Ми виїхали на ділянку землі, настільки (порівняно) суху, що Бун і Нед, яких насилу можна було розрізнити під шаром болота, мусили вже підбігати із своїми жердинами, але й то не встигали за машиною, а Бун усе верещав, захеканий: "Давай, давай! Не зупиняйсь!", аж нарешті я побачив міст за сотню ярдів попереду, а тоді побачив те, що було ще поміж нами й мостом, і зрозумів, що Бун мав на увазі. Дорога (переправа чи як її хочеш тепер назви) перед нами не те що змінилась, а мовби чаром якимсь перетворилася, набравши зовсім іншого вигляду. Тепер вона скидалась на великий басейн кави з молоком, з якого де-не-де стирчали безпорадні й самітні рештки жердин, хмизу й колод, а то ще десь випиналася брила справжньої землі, мовби вивернута плугом, що справляло страхітливе враження. І тоді я побачив ще щось, і зрозумів, що мав на думці Бун, розводячись уже цілий рік про долину Пекельного Потоку, і до чого він раз у раз, відколи ми вчора виїхали з Джефферсона, повертався в мові, наче слабуючи на манію переслідування. Припнуті до дерева над самою дорогою (чи то каналом), стояли два мули, запряжені як до плуга — себто в упряжі з хомутом, скріпленим угорі двома кілочками, через які було зачеплено віжки, а дбайливо змотані посторонки вільно звисали з тих-таки кілочків; неподалік, спертий до іншого дерева, виднів важкий дволемішний плуг, увесь у-болоті (що так швидко покривало Буна й Неда) аж по самий гряділь; стельвага, також забагнючена, була сперта на плуг. Позаду всього того стояла нова дерев'яна мисливська хатина на дві кімнати, і на веранді її сидів, схилившись на плетеному стільці, якийсь чоловік, босий, шлейки від штанів звисали йому коло пояса, а його (також заболочені) грубі черевики стояли під стіною біля стільця. І я збагнув, що не на Бурхливому Потоці, а саме тут (як казав Бун) він та містер Вордвін позичили минулого року лопату, що її (як казав Бун) містер Вордвін забув віддати і що її (лопати) містер Вордвін міг би з таким же успіхом і не позичати, коли зважити, що "вона їм ні на що не придалася. • Нед теж це побачив. Він прикро подивився на болото, потім кинув погляд на запряжених мулів, що стояли, відганяючи хвостами комарів, і чекали на нас.