Доктор Семіч — старий добрий учений, відірваний від усього, що діється в світі. Це можна збагнути з такого прикладу: він, мабуть, найвидатніший з живих бактеріологів, але якщо ви заприятелюєте з ним, то він зізнається вам, що не вірить у цінність бактеріологічної науки. "Людина повинна жити з бактеріями, як із друзями,— скаже він. — Наш організм має пристосуватися до хвороб, і тоді буде байдуже — хворієте ви на сухоти чи ні. Ось де нас чекає перемога. Намагатися виграти війну з бактеріями — марна справа. Марна, але цікава. Тому ми й працюємо над цим. Наші клопоти в лабораторіях абсолютно даремні — проте вони бавлять нас".
Та коли цього приємного старого мрійника співвітчизники нагородили президентством, він віддячив їм у найгірший спосіб. Щоб показати, як він цінує таку честь, доктор замкнув лабораторію і всією душею віддався управлінню державою. Ніхто цього не сподівався і не хотів. Головою уряду мав стати Радняк. Якийсь час він таки й тримав ситуацію під контролем, і все було гаразд.
Але в Махмуда були власні плани. Доктор Семіч довіряв секретареві, а той почав звертати президентову увагу на всі випадки, коли Радняк перевищував свою владу. Намагаючись усунути Махмуда від управління, Радняк допустився жахливої помилки. Він пішов до Семіча й відверто заявив: ніхто не сподівався на те, що президент віддасть увесь свій час державним справам; співвітчизники виявили йому честь, обравши його першим своїм президентом, але вони, мовляв, не хотіли обтяжувати старого чоловіка такими обов'язками.
Радняк зіграв Махмудові на руку — секретар став справжнім урядовцем. Тепер доктор Семіч був переконаний у тому, що Радняк намагається відібрати в нього владу. Відтоді руки в Радняка виявилися зв'язані. Доктор Семіч наполіг, щоб самому вирішувати всі державні справи, а по суті, керував ними Махмуд, бо президент знав про управління державою так само мало, як і того дня, коли став до влади. Скарги — байдуже, хто з ними звертався,— нічого не давали. Кожного, хто скаржився, доктор Семіч вважав поплічником заколотника Радняка. Що дужче критикували Махмуда в парламенті, то більше вірив йому доктор Семіч. Торік становище стало нестерпним, і тоді ж було покладено початок революції.
Певна річ, очолив її Радняк, і не менше дев'яноста відсотків впливових муравійців підтримали його. Але судити про ставлення до революції всього народу важко. Це здебільшого селяни й дрібні землевласники, які хочуть, щоб їм дали спокій. Та безсумнівно одне: вони радше хотіли б короля, ніж президента, тому, щоб догодити їм, треба було змінити державний устрій. Армія дуже любила Радняка і теж підтримувала революцію. Повстання визрівало повільно. Генерал Радняк був чоловік обережний, обачливий, та й країна ця не багата, грошей завжди не вистачало.
За два місяці до того дня, на який було призначено повстання, Радняка вбивають. І революція розвіялась, як сон, а її сили розпалися на півдесятка фракцій. Не знайшлося досить сильної людини, яка змогла б утримати їх разом. Деякі з цих груп і досі збираються й виношують плани, але в них немає ні впливу, ні справжньої мети. Таку революцію й продали Лайонелові Грантхему. Через день чи два ми матимемо більше інформації, та вже тепер відомо, що Махмуд, який проводив місячну відпустку в Константинополі, привіз звідти Грантхема і, об'єднавшись з Ейнарсоном, вирішив обкрутити хлопця.
Звісно, Махмуд був дуже далекий від революції, адже вона спрямована проти нього. А Ейнарсон якраз підтримував свого начальника генерала Радняка. По його смерті Ейнарсонові вдалося здобути майже таку саму відданість солдатів, з якою вони підтримували небіжчика генерала. Вони не любили цього ісландця так, як Радняка, але Ейнарсон показний, пишномовний, а саме такі риси подобаються простим людям у вожді. Ейнарсон мав армію і міг зосередити в руках рештки революційного механізму, щоб справити на Грантхема враження. Заради грошей полковник міг піти на це. Отож вони з Махмудом і влаштували виставу для вашого хлопця. Для цього вони використали й генералову дочку Валеску Радняк. Гадаю, її так само обдурили. Я чула, що хлопець і вона хочуть стати королем і королевою. Скільки грошей вони вклали в цей фарс?
— Мабуть, мільйони три американських доларів. Ромен Франкл тихенько присвиснула й налила ще вина.
— А яку позицію займав міністр поліції, поки революція ще не загинула? — спитав я.
— Васіліє,— мовила вона, відпиваючи вино,— дивна людина, оригінал. Його не цікавить ніщо, крім власного затишку. А затишок для нього — це надмірна кількість їжі й напоїв, не менше шістнадцяти годин сну на добу і щоб протягом решти восьми годин робити якнайменше рухів. Більше його ніщо не хвилює. Щоб охороняти свій спокій, він перетворив управління поліції на зразкове. Роботу всі мають виконувати чітко й без затримки. У противному разі злочини не будуть покарані, люди подаватимуть скарги, а ці скарги можуть потурбувати його превосходительство. Він навіть змушений буде скоротити свій пообідній сон, щоб узяти участь у якійсь нараді чи засіданні. Так не годиться. Тому він створив організацію, яка звела кількість злочинців до мінімуму й виловлює цей мінімум. Так він домігся иго, чого бажав.
— Убивцю Радняка схоплено?
— Вбито. Він чинив опір під час арешту через десять хвилин після замаху.
— Це один з Махмудових людей?
Дівчина допила свій келих, насурмилася на мене, і її нижні повіки затремтіли.
— А ви не такий уже й дурний,— повільно промовила вона. — Але тепер моя черга питати. Чому ви сказали, що це Ейнарсон убив Махмуда?
— Ейнарсон знав, що Махмуд намагався організувати вбивство його й Грантхема того ж вечора.
— Справді?
— Я бачив, як солдат узяв від Махмуда гроші, підстеріг Ейнарсона й Грантхема, випустив у них шість куль, але схибив.
Вона клацнула нігтем себе по зубах.
— Це на Махмуда не схоже,— заперечила вона. — Щоб на очах у людей платити за вбивство...
— Може, й не схоже,— погодився я. — Та, припустімо, його найманець вирішив, що йому заплатили мало, або отримав лише частину платні. Чи є кращий спосіб забрати всі гроші, ніж вигулькнути на вулиці й зажадати їх за п'ять хвилин до того, як має бути вчинено замах?