Вона кивнула головою й заговорила, немовби розмірковуючи вголос:
— Тоді вони одержали від Грантхема все, на що сподівались, і кожен намагався прибрати суперника, щоб заволодіти грішми.
— Ваша помилка в тому,— сказав я,— що ви вважаєте революцію трупом.
— Але Махмуд навіть за три мільйони не погодиться плести змову, яка усуне його від влади.
— От-от! Махмуд гадав, що вони грають комедію для хлопця. А коли дізнався, що це не гра, що в Ейнарсона серйозні наміри, то спробував його позбутися.
— Можливо. — Вона знизала плечима. — Але це тільки здогади.
— Хіба? Ейнарсон носить з собою портрет перського шаха. Знімок затертий, отже, ним користувалися часто. Перський шах був російським солдатом, який після війни повернувся до Персії і посувався по службі, поки взяв під контроль військо, став диктатором, а згодом і шахом. Поправте мене, якщо я помиляюсь. Ейнарсон — ісландський солдат, який потрапив сюди після війни і зробив кар'єру. Тепер військо у його руках. Якщо він носить при собі шахів портрет і дивиться на нього так часто, що той аж потерся, то чи не означає це, що полковник прагне наслідувати приклад шаха? Чи ви іншої думки?
Ромен Франкл підвелася й заходила по кімнаті; вона то посувала на сантиметрів п'ять стілець, то поправляла якусь прикрасу чи картину, то розгладжувала складки на завісах. Рухалася вона так, наче її водили,— граційна тендітна дівчина в рожевому шовку.
Потім вона зупинилася перед дзеркалом — трохи збоку, так, щоб бачити мене в ньому, і, збиваючи свої кучері, якось неуважно промовила:
— Дуже добре. Отже, Ейнарсон хоче революції. А що робитиме ваш хлопець?
— Те, що я йому скажу.
— А що ви йому скажете?
— Те, що буде вигідно. Я хочу забрати його додому з усіма грішми. Вона відійшла від дзеркала, скуйовдила мені чуб, поцілувала в губи й сіла
мені на коліна, тримаючи моє обличчя в своїх маленьких теплих долонях.
— Віддайте мені революцію, любий мій! — її очі потемніли від збудження, голос став глибокий, вуста сміялися, тіло тремтіло. — Я ненавиджу Ейнарсона. Використайте цього чоловіка і зламайте його для мене. Але дайте мені революцію!
Я засміявся, поцілував дівчину і поклав її голову собі на плече.
— Побачимо,— пообіцяв я. — Сьогодні опівночі в мене зустріч із , змовниками. Може, я про щось дізнаюсь.
— Ти повернешся після зустрічі?
— Спробуй не впустити мене!
Об одинадцятій тридцять я прийшов до готелю, сховав до кишень пістолет та кастет, а тоді вже піднявся в номер Грантхема. Він був сам, але сказав, що чекає Ейнарсона. Здавалося, хлопець був радий мені.
— Скажіть, Махмуд коли-небудь приходив на зібрання? — спитав я.
— Ні. Його участь у революції приховували навіть від найбільш утаємничених. Він не міг приходити, на те були причини.
— Атож, були. І найголовніша — всі знали, що він не хоче ніяких заворушень, не хоче нічого, крім грошей.
Грантхем закусив нижню губу й зітхнув:
— О Господи, який бруд!
Приїхав полковник Ейнарсон — у вечірньому костюмі, але солдат до самих кісток, людина дії. Він потис мені руку сильніше, ніж треба було. Його маленькі темні очі зблискували.
— Ви готові, панове? — звернувся він до хлопця й до мене так, наче нас було багато. — Чудово! Почнемо, не відкладаючи. Сьогодні вночі не буде труднощів. Махмуд мертвий. Звичайно, серед наших друзів знайдуться такі, що спитають: "Чому ми підіймаємо повстання саме зараз?" Ох... — Він смикнув за кінчик свого пишного вуса. — Я відповім. Наші побратими — люди добрі, але вкрай нерішучі. Під умілим керівництвом полохливість де й дінеться. Ось побачите! — Він знову смикнув себе за вуса. Видно було, що того вечора цей військовий добродій почував себе Наполеоном. Та я не хочу, щоб у вас склалося про нього враження, як про опереткового революціонера,— я пам'ятаю, що він зробив із солдатом.
Ми вийшли на вулицю, сіли в машину, проїхали сім кварталів і рушили до маленького готелю в провулку. Швейцар зігнувся в три погибелі, відчиняючи перед Ейнарсоном двері. Ми з Грантхемом піднялися вслід за полковником на другий поверх і опинились у тьмяно освітленому холі. Нас зустрів улесливий товстий чоловік років пгятдесяти, що весь час кланявся й квоктав. Ейнарсон відрекомендував його як власника готелю. Потім той товстун провів нас до кімнати з низькою стелею, де тридцять чи сорок чоловік повставали з крісел і дивились на нас крізь пасма тютюнового диму.
Представляючи мене товариству, Ейнарсон виголосив коротку, дуже офіційну промову, якої я не зрозумів. Я вклонився й сів поруч із Грантхемом. Ейнарсон сів по другий бік від хлопця. Решта також посідали, не дотримуючись якогось особливого порядку.
Полковник Ейнарсон розгладив вуса і почав говорити то з одним, то з іншим, час від часу підвищуючи голос, щоб перекрити загальний гомін. Лайонел Грантхем тихенько показував мені найвпливовіших змовників: десяток чи більше членів парламенту, один банкір, брат міністра фінансів (певно, він представляв там того урядовця), півдесятка офіцерів (цього вечора всі вони були в цивільному), троє професорів з університету, голова профспілки, видавець газети і її редактор, секретар студентського клубу, політичний діяч з еміграції та кілька дрібних комерсантів.
Банкір, сивобородий чоловік років шістдесяти, підвівся й почав промову, пильно дивлячись на Ейнарсона. Говорив він невимушено, м'яко, але трохи з викликом. Полковник не дозволив йому зайти надто далеко.
— Ох! — вигукнув Ейнарсон і підхопився на ноги. Жодне з його слів анічогісінько цдя мене не означало, але рум'янець у банкіра зі щік зійшов, і його очі неспокійно забігали по нас.
— Вони хочуть покласти всьому край,— прошепотів мені на вухо Грантхем. — Тепер вони не погоджуються йти з нами до кінця. Я знав, що так буде.
В кімнаті зчинився галас. Багато людей щось вигукували водночас, але ніхто не міг перекричати Ейнарсона. Всі посхоплювалися з місць; в одних обличчя були геть червоні, в інших — зовсім сполотнілі. Брат міністра фінансів — стрункий, ошатно вбраний чоловік із довгастим інтелігентним обличчям — зірвав своє пенсне з такою люттю, що воно тріснуло навпіл, крикнув Ейнарсонові кілька слів, крутнувся на підборах і рушив до дверей. Розчахнувши їх, він завмер.