— З чого? — спитав я. — Бачить Бог, це безумство. Але не дурість. Ви помилились, але не втратили самовладання. Ви говорили так, наче цю справу поховано назавжди. Вона провалилась?
— Ні, не провалилась,— повільно промовив він і насупився. — Хоча я вже починаю думати, що це саме так. Махмудова смерть не повинна була вплинути на ситуацію, але тепер у мене таке відчуття, ніби все скінчилося.
— Багато грошей витрачено?
— Річ не в тому. Але... гаразд, припустімо, американські газети довідаються про цю історію, а вони таки довідаються. Ви ж знаєте, як смішно вони можуть її подати. Потім про це почують мати, дядько, адвокатська контора. Не хочу прикидатися, ніби мені не соромно глянути їм у вічі. А ще... — Його обличчя розпашілося ще дужче. — А ще Валеска — міс Радняк... її батько мав стати на чолі революції. Він і був на чолі... поки його не вбили. Вона... я ніколи не буду по-справжньому гідний її. — Він промовив це з ідіотським благоговінням. — Проте я сподіваюся, що коли продовжуватиму справу її батька і коли зможу запропонувати їй іще щось, крім грошей... якби я щось зробив... завоював місце для себе... то, може, тоді вона... Ну, ви ж розумієте.
— Еге,— буркнув я.
— Що мені робити? — серйозно спитав Грантхем. — Втекти я не можу. Я повинен заради неї довести цю справу до кінця і не втратити поваги до себе. Але в мене таке передчуття, ніби всьому кінець. Ви запропонували мені допомогу. Допоможіть мені. Скажіть, що я маю робити?!
— Ви зробите те, що я вам скажу... якщо я пообіцяю допомогти вам вибратися з цієї історії і не заплямувати свого ім'я? — спитав я так, ніби щодня витягав мільйонерів і нащадків шотландських королів з балканських заколотів.
— Так!
— Який наступний захід у революційній програмі?
— Сьогодні вночі відбудуться збори. Я проведу вас.
— О котрій годині?
— Опівночі.
— Зустрінемось о пів на дванадцяту. Що я мав знати?
— Мені сказали розповісти вам про змову і запропонувати все, що ви забажаєте, аби тільки залучити вас. Окремої домовленості про те, багато чи мало я повинен вам розповісти, не було.
Того ж вечора о дев'ятій тридцять я вийшов з таксі перед будинком, адресу якого було вказано у записці від секретарки міністра поліції. Невеличкий двоповерховий будинок стояв на погано забрукованій вулиці на східній околиці міста. Двері відчинила середнього віку жінка в дуже чистому, накрохмаленому, але погано пошитому вбранні. Я й рота не встиг розтулити, як за спиною в жінки з'явилася Ромен Франкл у рожевій шовковій сукні, з оголеними плечима, й подала мені маленьку ручку.
— А я не сподівалася, що ви прийдете.
— Чому? — спитав я і, поки служниця зачиняла двері та брала в мен пальто й капелюха, вдавав, ніби здивований — жодний-бо чоловік не відмовиться від запрошення такої жінки!
Ми стояли в кімнаті, обклеєній темно-рожевими шпалерами, встеленій килимами й умебльованій зі східною розкішшю. Єдиною річчю, яка вносила дисонанс у інтер'єр, було величезне шкіряне крісло.
— Ходімо нагору,— запросила мене дівчина і сказала до служниці кілька слів, з яких я зрозумів тільки ім'я Марія. — Чи, може, ви,— знову перейшла вона на англійську,— віддаєте перевагу пиву перед вином?
Я відповів, що ні, і ми рушили сходами нагору. Дівчина йшла попереду — легко, зовсім не докладаючи зусиль, так наче її несли. Вона завела мене до кімнати у чорних, білих та сірих тонах, вишукано вмебльованої всього лиш кількома речами. Суто жіночу атмосферу тут порушувало тільки ще одне м'яке крісло.
Господиня сіла на сіру канапу й відсунула стос французьких та австрійських журналів, щоб звільнити поруч місце для мене. Крізь прочинені двері я бачив пофарбовані ніжки іспанського ліжка, край фіолетового покривала й фіолетові завіси на вікні.
— Його превосходительство дуже шкодує... — почала дівчина і змовкла. Я дивився — ні, я дивився спокійно, не вирячивши очі,— на велике шкіряне
крісло. Я знав: вона змовкла саме тому, що я дивився на нього, тож уже не міг відвести погляду.
— Васіліє,— промовила вона виразніше, ніж того вимагали обставини,— дуже шкодує, що довелося відмінити сьогоднішню зустріч. Убивство секретаря президента — ви чули про це? — змусило нас відкласти всі справи.
— А так, той Махмуд... — Я повільно перевів погляд зі шкіряного крісла на неї. — Убивцю знайшли?
її обрамлені чорним зіниці уважно вивчали мене; нарешті вона похитала головою, струснувши своїми майже чорними кучерями.
— Можливо, це Ейнарсон,— промовив я.
— Ви не сідили на місці.
Коли вона усміхалась, її очі, здавалося, мерехтіли.
Служниця Марія принесла вино та фрукти, поставила все на столик поруч із канапою і пішла. Дівчина налила вина й запропонувала мені сигарети в срібній коробці. Я відмовився й закурив свою. Вона припалила єгипетську сигарету — довгу, як сигара.
— Що це за революція, яку вони продали моєму хлопцеві? — запитав я.
— Вона була дуже гарна, поки не загинула.
— Як же так сталося, що вона загинула?
— Це... Ви хоч трохи знайомі з нашою історією?
— Ні.
— Гаразд. Муравія виникла внаслідок побоювань та заздрощів чотирьох держав. Дев'ять чи десять тисяч квадратних миль землі, що ними володіє ця країна, не мають великої цінності. Жодна з чотирьох держав тут, власне, ні на що не претендувала, але будь-які три не могли погодитись, щоб ці землі одержала четверта. Розв'язати вузол можна було тільки в один спосіб: створити окрему державу. Це й сталося в тисяча дев'ятсот двадцять третьому році.
Першим президентом на десять років було обрано доктора Семіча. Він не державний діяч, не політик і ніколи ним не стане. Але, оскільки Семіч — єдиний муравієць, про якого чули за межами його рідного міста, то тут гадали, що таке обрання надасть новій країні якогось престижу. До того ж це була єдина гідна винагорода для єдиної великої людини в Мурави. Він мав бути всього-на-всього маріонеткою. Справжню владу вершив генерал Радняк, якого обрали віце-президентом. Цей пост тут навіть вищий за пост прем'єр-міністра. Генерал Радняк був здібною людиною. Армія молилася на нього, селяни вірили йому, а наша буржуазія знала, що він чесний, консервативний, інтелігентний і розуміється в економіці не гірше, ніж у військовій справі.