"Якщо вам буде зручно завітати до мене після дев'ятої вечора, то я, можливо, заощаджу трохи вашого часу. — Р. Ф." Нижче було наведено адресу.
Я поклав записку до кишені й гукнув: "Прошу!" — на ще один стукіт У двері.
Увійшов Лайонел Грантхем. Його обличчя було бліде й занепокоєне.
— Доброго ранку,— привітався я якомога невимушеніше, вдаючи, ніби вже й забув про події минулого вечора. — Ви вже поснідали? Сідайте і...
— О, так, дякую. Я поїв. — Його вродливе обличчя трохи почервоніло. — Щодо вчорашнього вечора... Я був...
— Забудьте про це! Ніхто не любить, коли втручаються в його справи.
— Це дуже мило з вашого боку,— промовив він, мнучи в руках капелюха. Потім, прокашлявшись, повів далі: — Ви сказали... *по допоможете мені, якщо я схочу.
— Так. Допоможу. Сідайте.
Він сів, закашлявся, провів язиком по губах.
— Ви нікому не розповідали про вчорашній випадок із солдатом?
— Ні.
— Ви могли б і далі мовчати?
— Навіщо?
Він подивився на рештки мого сніданку й нічого не відповів. Я припалив сигарету й, чекаючи, почав пити каву. Грантхем засовався на стільці й, не підводячи голови, спитав:
— Ви знаєте, що вночі вбито Махмуда?
— Того чоловіка, що був з вами й Ейнарсоном у ресторані?
— Так. Його застрелили перед власним будинком одразу після півночі.
— Ейнарсон? Хлопець аж підскочив.
— Ні! — закричав він. — Чому ви так сказали?
— Ейнарсон знав, що Махмуд заплатив солдатові за вбивство, тож він або прибрав Махмуда сам, або комусь наказав його прибрати. Ви не говорили йому про нашу вчорашню розмову?
— Ні! — спаленів Грантхем. — Коли родина посилає когось охороняти одного із своїх членів, це досить неприємно.
Тоді я висловив здогад:
— Він сказав вам, щоб ви запропонували мені роботу, про яку йшлося вчора ввечері, й водночас застерегли мене, щоб я не розповідав про того солдата. Так?
— Та-ак.
— Гаразд, тоді пропонуйте.
— Але ж він не знав, що ви...
— В такому разі, що ж ви збираєтесь чинити? — спитав я. — Якщо ви не зробите мені пропозицію, то вам доведеться сказати йому причину цього.
— О Господи, от халепа! — втомлено промовив Грантхем і, спершись ліктями на коліна, поклав голову на долоні. Він дивився на мене спустошеним поглядом хлопчика, який раптом виявив, що світ надто складний.
Лайонел Грантхем дозрів для розмови. Я усміхнувся до нього, допив каву і став чекати.
— Розумієте, я не хочу, щоб мене привели додому за вухо,— несподівано промовив він з якимсь дитячим викликом.
— Ви ж знаєте, я не збираюся вас силувати,— заспокоїв я хлопця. Ми знову трохи помовчали. Я курив, а він тримав долонями голову
й розмірковував. Згодом він ніяково засовався на стільці й випростався; все його обличчя прибрало бурякового кольору.
— Я хочу попросити у вас допомоги,— нарешті промовив Грантхем, намагаючись не давати взнаки, що весь він аж пашить. — Я розповім вам усю цю історію. Але якщо ви сміятиметесь, я... Ви ж не сміятиметесь, правда?
— Якщо це смішно, то, може,й сміятимусь. Але це не завадить мені надати вам допомогу.
— Гаразд, тоді смійтеся! Це безглуздо! Ви повинні реготати! — Хлопець глибоко вдихнув повітря. — Ви ніколи не думали... Ви ніколи не думали про те, щоб стати... — Він змовк, поглянув на мене із відчайдушною сором'язливістю, а тоді, зібравши всю свою волю, майже вигукнув: — ...Королем?!
— Можливо. Я думав багато про що. Мабуть, була в мене й така мрія.
— Я познайомився з Махмудом на прийомі в посольстві у Константинополі. — Він поринув у розповідь, ронячи слова з такою легкістю, наче радів, що позбувається їх. — Він був секретарем у президента Семіча. Ми заприятелювали, хоча я й не був від нього в захваті. Це він умовив мене приїхати з ним сюди і відрекомендував полковникові Ейнарсону. Потім вони... Без сумніву, цією країною погано правлять. Я б ніколи не дав згоди, якби це було не так.
Вони готували революцію. Але чоловік, який мав її очолити, щойно помер. Перешкодою був і брак грошей. Повірте... мене штовхнуло на це не марнославство. Я вірив,— і вірю й досі,— що це могло бути... що це буде... на добро країни. Вони зробили мені пропозицію: якщо я фінансуватиму революцію, то стану... то зможу стати королем.
Ні, ні, стривайте! Господь бачить, я зробив погано, але не думайте про мій вчинок гірше, ніж він є насправді. Мої гроші пройдуть довгий шлях у цій маленькій, злиденній країні. Потім, коли її очолить американець, буде легше — має бути легше — взяти кредит в Америки чи в Англії. Врахуйте й політичний аспект. Муравію оточують чотири країни, і кожна з них досить могутня, щоб, коли схоче, анексувати її. Досі Муравія зберігала незалежність тільки завдяки суперництву між сусідами, а також тому, що не має морських портів.
Але з американцем на чолі — а якщо пощастить домовитись про позики в Америки й Англії, то ми матимемо тут і їхні капіталовкладення — ситуація стане зовсім іншою. Муравія зміцніє, принаймні матиме хоч якесь право на допомогу з боку могутніших держав. Цього вистачить, щоб сусіди стали обачнішими.
Невдовзі після першої світової війни Албанія теж думала про таку можливість і запропонувала свою корону одному з американських бонапартиків. Але він відмовився. На той час це був літній чоловік, який уже зробив собі кар'єру. Я вирішив скористатися своїм шансом. Серед Грантхемів... — У його голосі знову з'явилися ніякові нотки. — Серед Грантхемів уже були королі. Ми ведемо свій родовід від Джеймса Четвертого Шотландського. Отож я подумав: добре було б, якби наш рід знову увінчала корона.
Ми не хотіли жорстокої революції. Ейнарсон тримає під контролем армію. Нам залишалось тільки використати її, щоб примусити депутатів, які ще не приєдналися до нас, змінити форму правління й обрати мене королем. Мене було б легше обрати, ніж людину, в жилах якої немає королівської крові. У цьому моя перевага, попри... попри мою молодість. А люди... а люди справді хочуть короля, особливо селяни. Вони гадають, що не мають права називатися нацією, поки в них немає володаря. Президент для них ніщо — звичайна людина, як і всі вони. Тож, розумієте, я... це було... Ну ж бо, смійтеся! Ви почули досить, щоб збагнути, наскільки це безглуздо! — Голос його зірвався на високій ноті. — Смійтеся! Чому ж ви не смієтеся?