"Отже, народ захищатиме мене, а не я його?"
А королівська гідність? А честь? Що подумає про нього Іренка? Купувати дівчинці ляльок до стелі йому можна, а йти на війну не можна. Ні, панове міністри, ви глибоко помиляєтесь, Матіуш не такий!
Матіуш схопив Фелека за плече, коли той саме запихав до рота п'яту жменю малини.
— Фелек!
— Слухаюсь, ваша королівська величносте!
— Хочеш бути моїм другом?
— Так точно, ваша королівська величносте!
— Фелек, я відкрию тобі таємницю. Тільки дивись, не проговорися.
— Ні, ваша величносте, не проговорюся!
— Сьогодні вночі я разом із тобою втечу на фронт.
— Є, ваша величність!
— Давай поцілуємося!
— Є поцілуватися!
— Говори мені "ти".
— Є говорити вашій величності "ти"!
— З цієї хвилини я більше не король. Почекай, яке б придумати собі ім'я? Ага! Томек Пальчик. Тебе звуть Фелек, а мене — Томек.
— Є! — сказав Фелек, мало не подавившись великим шматком лососини.
Вони вмовилися: сьогодні о другій годині ночі Матіуш чекатиме Фелека біля палацової огорожі.
— Послухай, Томек, на двох провізії потрібно удвічі більше.
— Гаразд, — буркнув Матіуш невдоволено. Йому здалося, що в такий відповідальний момент думати про їжу негідно.
Гувернер гидливо поморщився, побачивши на щоці Матіуша червону пляму — слід забруднених малиною Фелекових губ, але нічого не сказав: у королівському палаці теж відчувався подих війни.
Скандал! З королівського буфета вчора пропала щойно відкоркована пляшка коньяку, ковбаса вищого ґатунку й половина лосося. Ці ласощі призначалися для гувернера — таку умову він поставив покійному королеві, коли наймався навчати спадкоємця престолу. І ось сьогодні, уперше за весь час, він буде позбавлений цього! Як кухар не старався, нічого вдіяти не вдалося. Ще б пак! Адже потрібно написати прохання, на ньому головний управитель палацового господарства має поставити печатку, потім ключник підписати, і лише тоді головний охоронець королівських підвалів видасть нову пляшку коньяку. А якщо хтось не підпише прохання до закінчення слідства у справі про пропажу, тоді прощай люб'язний коньяк на місяць, а то й більше.
Розлючений гувернер налив Матіушу чарку риб'ячого жиру й на п'ять секунд раніше, ніж належало за етикетом, відіслав спати.
V
омек, ти?
— Так. Це ти, Фелек?
— Ага! Темно, хоч в око стрель! На вартових би не наскочити!
Матіуш не без зусиль виліз на дерево, а з дерева — на тин, а з тину зіскочив на землю.
— Король, а нетямущий, як дівча! — пробурчав собі під ніс Фелек, коли Матіуш плюхнувся на землю і здалеку почувся окрик вартового:
— Стій! Хто йде?
— Не відповідай! — прошипів Фелек.
Падаючи із забору, Матіуш обдер шкіру на руці: перше поранення на цій війні.
Пригинаючись до землі, вони перебігли через дорогу, скотилися в рів і під носом у вартових проповзли до тополиної алеї, яка вела до казарм. Казарму обігнули справа. Орієнтиром їм служила електрична лампочка, що горіла над гауптвахтою. Потім проминули місток і вийшли на шосе, яке привело їх прямо на вокзал.
Перед ними постала картина, що воскресила в пам'яті Матіуша розповіді про минулі війни. Усюди, наскільки сягало око, палали багаття, біля них солдати розмовляли або спали, у казанах кипіла вода.
Матіуша ніскільки не здивувало те, з якою легкістю Фелек серед цієї нерозберихи вів його найкоротшим шляхом до свого загону. Він думав, усі хлопчиська-некоролі такі. Але Матіуш помилявся. Фелек перевершував навіть найспритніших і найвинахідливіших.
Гармидер, товкотнеча, щогодини прибувають нові й нові загони, які пересуваються туди-сюди: одні до залізничних колій, інші шукають зручного місця для нічлігу. Заблукати нічого не варто. Фелек кілька разів зупинявся в нерішучості. Звідтоді, як він був тут удень, багато що змінилося. Ось тут стояли гармати, а зараз їх відвезли на фронт. На місці гармат розташувався польовий шпиталь. Сапери подалися ближче до залізничного полотна, а там, де стояли вони, метушилися телеграфісти. Частину влоговини, де отаборилися війська, заливало яскраве світло прожекторів, інша тонула в мороці. Як на зло, почав накрапати дощ, трава була витоптана, і ноги в'язнули в липкій багнюці.
Матіуш утомився, йому хотілося перепочити, але він боявся відстати від Фелека, який не йшов, а біг, розштовхуючи зустрічних.
— Здається, тут, — примружившись, сказав Фелек. Раптом погляд його впав на Матіуша. — А де твоє пальто?
— Висить у королівському гардеробі.
— І рюкзак не взяв? Ну, знаєш, так вирушають на війну лише розтяпи, — вирвалося у Фелека.
— Або герої, — відповів Матіуш із гідністю.
Фелек прикусив язик: як-не-як Матіуш — король.
Але Фелек був страшенно злий: і дощ невчасно пішов, і знайомі солдати, що обіцяли заховати його у вагоні, кудись поділись, і ще цей Матіуш, який навіть не знає, що треба брати в дорогу. У нього, Фелека, хоч він і отримав прочуханку від батька, і фляга є, і складаний ніж, і ремінь — усе, що належить мати справжньому солдатові. А Матіуш — це жах якийсь! — у лакованих черевиках, на шиї зелений галстук. Криво пов'язаний через поспіх, брудний, як ганчірка, цей злощасний галстук додавав його зовнішності щось комічне, і коли б не тривожні думки, Фелек напевно б розреготався.
— Фелек! Фелек! — покликав раптом хтось.
І до них підійшов кремезний парубок, видно, теж доброволець, але в шинелі він виглядав як справжній солдат.
— Я чекаю тебе тут. Наші вже на вокзалі, за годину посадка. Швидше!
"Ще швидше", — жахнувся Матіуш.
— А це що за франт? — запитав бурмило, показуючи на Матіуша.
— Довга історія! Потім розповім. Довелося взяти із собою.
— Хороша справа! Якби не я, і тебе б не взяли, а ти ще це щеня притяг.
— Заткнись! — розсердився Фелек. — Він мені пляшку коньяку дав, — прошепотів він, аби Матіуш не розчув.
— Даси ковтнути?
— Побачимо.
Три добровольці довго йшли мовчки. Старший злився на Фелека за самовілля. Фелек розумів, що влип у безглузду історію, і йому було ніяково. А Матіуш почувався смертельно ображеним і, коли б не пообіцяв мовчати, показав би цьому волоцюзі, як королі відповідають на образу.
— Слухай, Фелеку. — Проводжатий раптом зупинився. — Якщо ти негайно не віддаси мені коньяк, іди один. Я за тебе замовив слівце, і ти обіцяв слухатись. Що буде далі, якщо ти із самого початку задаєшся.