— Ваша величносте, скоро четверта година.
Матіуш підвівся із землі, на якій так солодко спав, і — дивна річ! — відчаю й розгубленості як не було. Він і не підозрював, що не одну ніч проведе ось так на голій землі, просто неба й надовго розлучиться з розкішним королівським ложем.
Сон збувся: Матіуш поклав на голову корону, але подав її не батько, а церемоніймейстер. Рівно о четвертій годині Матіуш подзвонив у дзвіночок і виголосив:
— Панове, оголошую засідання відкритим!
— Прошу слова, — сказав канцлер.
Він виголосив довгу й нудну промову, яка зводилася до того, що йому дуже прикро залишати юного короля в таких важких обставинах, але він хворий і тому йде у відставку.
Майже те саме повторили за ним четверо міністрів.
Матіуш зовсім не розгубився і спокійно, але твердо сказав:
— Панове, причини у вас, безперечно, важливі. Але на час війни доведеться забути про хвороби і втому. Ви, пане канцлер, у курсі всіх справ і піти зараз у відставку ніяк не можете. Ось виграємо війну — тоді поговоримо.
— Але газети вже повідомили про мою відставку.
— А тепер повідомлять, що на моє прохання ви залишаєтеся на своєму посту.
"За моїм наказом", — ледь не вирвалося в Матіуша, але, очевидно, батьківський розум підказав йому замість слова "наказ" слово "прохання".
— Панове, наш священний обов'язок — захищати батьківщину.
— Отже, ваша королівська величність збирається воювати одночасно з трьома державами? — запитав військовий міністр.
— А ви думали, що онук Павла Завойовника проситиме пощади?
Міністри не чекали на таку відповідь. А головне, канцлер був задоволений, що сам король просить його не йти у відставку. Він трохи поламався, аби підняти собі ціну, але врешті-решт погодився.
Коли нарада скінчилася — а продовжувалася вона дуже довго, — хлопчики-газетярі знову розбіглися вулицями міста.
— Екстрений випуск останніх вістей! Урядова криза ліквідована! — кричали вони.
Це означало — міністри помирилися.
Матіуш був розчарований: на засіданні ні словом не обмовилися про те, що він, Матіуш, звернеться до народу з відозвою, а потім на білому коні поскаче на чолі відважної армії на війну.
Замість цього вони балакали про якісь дурниці: про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для солдатів, про сіно, овес, яловичину та свинину, ніби йшлося не про битви, які на них чекають, а про щось зовсім буденне.
Матіуш багато чув про минулі битви, а про сучасну війну уявлення не мав. Але скоро він мав сам переконатися, який зв'язок існує між сухарями, чобітьми й війною.
Розчарування й занепокоєння Матіуша зросли ще більше, коли наступного дня, за розкладом, як завжди, з'явився на урок гувернер.
Та не минуло й половини уроку, як Матіуша покликали до тронної зали.
— Посли держав, які оголосили нам війну, виїжджають із країни.
— Куди?
— На батьківщину.
"Дивно, представники ворожих держав спокійнісінько виїжджають додому, ніби нічого не сталося! — дивувався Матіуш. — Але, мабуть, навіть краще розлучитися з ними по-доброму".
— А навіщо вони прийшли?
— Попрощатися з вашою королівською величністю.
— А який у мене має бути вигляд — ображений чи розгніваний? — тихо запитав він у церемоніймейстера, щоб не розчули лакеї, а то вони перестали б його поважати.
— Будьте люб'язні і привітні. Утім, не турбуйтеся, вони самі знають, як поводитися в подібних випадках, — порадив йому церемоніймейстер.
Двері широко розчинилися, і до зали велично зайшли чужоземні посли. "Без варти, без наручників і кандалів", — здивовано зазначив про себе Матіуш.
— Прощавайте, ваша королівська величносте! Дуже прикро, що справа дійшла до війни. Ми зі свого боку доклали всіх зусиль, аби уникнути цього. Але, на жаль, наші старання не увінчалися успіхом. З жалем повертаємо ордени — нам не гоже носити ордени ворожої держави.
Церемоніймейстер узяв у послів ордени.
— Ваша величносте, прийміть щиру вдячність за гостинність, надану нам у вашій чудовій столиці. У нас збережуться про неї найкращі спогади. Ми не сумніваємося, що найближчим часом прикре непорозуміння буде ліквідовано, і наші країни, як колись, житимуть у мирі і злагоді.
Матіуш встав і з гідністю промовив:
— Перекажіть вашим королям, що я радий війні і постараюсь якнайшвидше розбити вас, а умови миру пред'явлю необтяжливі. Так завжди чинили мої великі предки.
Посли низько вклонились. Один непомітно усміхнувся.
— Аудієнцію закінчено! — оголосив церемоніймейстер, тричі вдаривши срібною булавою об підлогу.
Надруковане у всіх газетах звернення Матіуша до послів викликало в населення захоплення. Перед палацом зібрався величезний натовп. Звідусіль лунали крики "ура".
Матіуш марно провів у чеканні три дні. Нічого не змінилося. "Король під час війни зубрить граматику, пише диктанти й розв'язує арифметичні завдання — на що це схоже!" — обурювався він.
Жалюгідний, збитий із пантелику, тинявся він садом, як раптом почув знайоме "ку-ку".
І вже наступної миті тримав у руках довгожданий лист від Фелека.
Я їду на фронт. Батько дотримався обіцянки лише наполовину: напився, але спати не ліг, а почав збиратися в дорогу. Не знайшовши фляжки, складаного ножа й патронташа, він вирішив, що це я вкрав, і всипав мені по перше число. Сьогодні або завтра вночі я втечу з дому. Я був на вокзалі. Солдати обіцяли взяти мене із собою. Якщо у вашої королівської величності є якісь доручення, чекатиму о сьомій годині. Дуже знадобилися б на дорогу ковбаса, бажано копчена, пляшка горілки й тютюн.
Неприємно крадькома, як злодюжці, тікати з дому, особливо якщо ти не простий хлопчик, а король. Ще неприємніше прокрадатися в їдальню, залазити в буфет і похапцем хапати, що попаде під руку: пляшку коньяку, банку ікри й великий шматок лососини.
"Нічого не поробиш, війна є війна, — утішав себе Матіуш. — На війні свої закони".
Матіуш був зажурений, а Фелек так і сяяв від щастя.
— Коньяк навіть краще за горілку, — казав він. — А що тютюну немає — теж не біда.
Фелек, виявляється, насушив листя тютюну, а на фронті йому, як і всім солдатам, видадуть тютюн. Усе добре. Шкода лише, що головнокомандувач — розтяпа.
— Розтяпа? А хто призначений головнокомандувачем?
Кров ударила Матіушу в голову. Знову міністри обдурили його! Виявляється, війська вже тиждень, як виступили в похід, було навіть дві битви, — щоправда, не дуже вдалих для наших. А на чолі війська поставили старого генерала, якого батько Фелека, колись добряче напившись, назвав розтяпою і йолопом. Он воно що! Міністри гадають, що звозять Матіуша раз-другий на фронт, і до того ж у безпечне місце, як на екскурсію. Він старанно зубритиме граматику й розв'язуватиме задачі, а народ за нього — кров проливатиме! А коли до столиці привезуть поранених, йому люб'язно дозволять відвідати їх. І на чолі похоронної процесії, якщо вб'ють генерала, теж піде Матіуш, — це йому можна.