— Парламентська делегація з'явиться в палац і вибачиться перед вашою величністю.
— Гаразд, — погодився Матіуш.
Журналіст квапився в редакцію: до ранку стаття має бути готова. Фелек залишився в палаці.
— Що, достукався? Матіуш, Матіуш! Ніби не король, а немовля. Не говорив я тобі: цьому треба покласти край?..
— Подумаєш, — перебив його Матіуш, — ти он бароном фон Раухом велів себе величати, а тебе обізвали дурнем і пустомелею. Ще гірше, ніж мене.
— Ну то й що? Адже я всього-на-всього міністр, а ти — король. Краще бути дурнем міністром, ніж розмазнею королем.
Цього разу Клу-Клу залишилася вдома, Матіуш поїхав на засідання парламенту один. Настрій у нього був препаскудний, але депутати поводилися так добре й виступали так цікаво, що Матіуш швидко забув про вчорашнє.
На порядку денному стояло два питання: про червоне чорнило і про те, щоб з дітей не сміялися.
— Чому вчителі виправляють помилки і ставлять оцінки червоним чорнилом, а ми пишемо чорним? Це несправедливо: червоне чорнило красивіше!
— Правильно! — сказав наступний оратор, дівчинка. — І ще нехай у школі видають папір для обгортання зошитів. А то обкладинка швидко брудниться. І картинки, щоб їх наклеювати на обкладинку.
Коли дівчинка закінчила, пролунали оплески. Хлопчики прагнули затерти свою провину й довести, що причиною вчорашнього скандалу були хулігани. Ну, а декілька хуліганів на три-чотири сотні депутатів — це не так уже багато.
Виступаючі скаржилися, що дорослі насміхаються з них.
— Запитаєш їх про що-небудь або зробиш щось не так, вони починають кричати, сердитися або сміються з нас. Це недобре. Вони думають, ніби все знають, а насправді це не так. Мій тато не міг назвати всі затоки в Австралії і всі річки Америки і навіть не знав, з якого озера бере початок Ніл.
— Ніл не в Америці, а в Африці! — крикнув хтось з місця.
— Без тебе знаю. Я просто так, для прикладу сказав. Вони не розуміються на марках, не вміють свистіти, засунувши пальці в рот, і кажуть — це непристойно.
— Послухав би ти, як мій дядько свистить!
— Просто свистіти кожен уміє.
— А ти звідки знаєш, як він свистить?
— Дурень!
Знову ледве не спалахнув скандал, але голова оголосив:
— Депутатів обзивати дурнями не можна. Порушників виставлятимуть із зали засідань.
— Що означає "виставляти із зали"?
— Так прийнято чинити в парламенті. По-шкільному — виставляти за двері.
Так депутати поступово вчилися, як поводитися в парламенті.
Коли засідання добігало кінця, у залу влетів захеканий депутат.
— Пробачте за запізнення! — випалив він. — Ледве вирвався! Мама не пускала мене до парламенту через те, що мені вчора подряпали ніс і набили ґудзя на лобі.
— Це насильство. Особа депутата недоторканна, і батьки не мають права заборонити йому йти на засідання. Якщо тебе обрали до парламенту, отже, управляй! А в школі хіба не розбивають носи? Проте в школу вони чомусь не забороняють нам ходити.
Так почалися непорозуміння між дорослими й дітьми.
У закордонних газетах з'явилися повідомлення про дитячий парламент. І діти у всьому світі — вдома і в школі — заговорили про свої права. Поставлять несправедливо погану оцінку чи від батьків нізащо перепаде, вони кажуть:
— Був би в нас свій парламент, ми б цього не потерпіли!
На півдні Європи в маленькій державі королеви Кампанелли діти розсердилися на дорослих і влаштували страйк. Колони дітей крокували вулицями із зеленими прапорами.
— Тільки цього нам не вистачало, — бурчали дорослі. — Мало в нас своїх проблем.
Матіуша ця звістка дуже втішила. У Прогазі з'явилася стаття під назвою: "Крига скресла".
"Незабаром зелений прапор завоює всі континенти. І тоді на землі припиняться бійки, сварки і війни. Діти з малих років звикнуть жити в мирі і, коли виростуть, не захочуть воювати.
Ідея єдиного — зеленого — прапора належить Матіушу. За це він гідний бути королем дітей усього світу.
Клу-Клу повернеться на батьківщину і запровадить там нові порядки. Це дуже добре.
Ось вимоги, які мають бути накреслені на бойових прапорах дітей:
Дітям — однакові права з дорослими!
Діти — повноправні громадяни своїх країн!
Тоді діти слухатимуться старших не з боязні покарання, а тому-що вони самі дорожитимуть порядком".
У газеті писали ще багато цікавого.
"Чому ж Сумний король лякав мене, ніби реформатором бути дуже важко, ніби вони завжди погано закінчують? — дивувався Матіуш. — Ніби визнання приходить до них лише після смерті, і тоді їм ставлять пам'ятник.
А в мене поки що все йде добре, і жодна небезпека мені не загрожує. Звичайно, не обійшлося без неприємностей і засмучення, але це неминуче, коли управляєш державою".
ХLI
дного дня перед будівлею парламенту зібрався натовп дітей, яким виповнилося п'ятнадцять років. Один хлопчик заліз на ліхтар і звідти проголошував.
— Неподобство! Про нас забули! Ми теж хочемо мати своїх представників у парламенті! У дорослих є парламент, у малят є, а ми чим гірші за інших? Не дозволимо шмаркачам командувати! Чому їм — шоколад, а нам цигарок не видають? Це несправедливо!
Депутати прямували в цей час до парламенту на засідання, а великі хлопці їх не пускали.
— Хороші депутати, таблицю множення не знають! "Корову" пишуть через "а"!
— Писати не вміють!
— Не потерпимо, щоб вони нами командували!
— Геть уряд шмаркачів!
Обер-поліцмейстер зателефонував у палац і повідомив: на вулиці безпорядки, хай Матіуш не виходить із палацу. А сам викликав кінну поліцію, і вона стала тіснити натовп. Але хлопці не думали розходитися, вони кидали в поліцейських підручниками, булками, які їм дали на сніданок, дехто вивертав бруківку. Ця остання обставина остаточно вивела із себе обер-поліцмейстера.
— Розійтись! — закричав він гучним голосом. — Негайно розійтись, а то викличу солдатів! Кинете камінь у солдатів — я стрілятиму без попередження в повітря, і, якщо не припините, віддам команду відкрити вогонь!
Але пристрасті від цього розгорілися ще сильніше. Хлопці виламали двері й увірвалися в зал засідань.
— Не підемо, доки не отримаємо однакові права з молокососами!
Усі розгубилися: що робити? Тут у королівській ложі з'являється Матіуш. Він не послухав обер-поліцмейстера і приїхав до парламенту: хотів власними очима побачити, що відбувається.