— Ого! — почулося із зали.
Дзвіночок Фелека заливався, закликаючи до порядку.
— Хлопчики — забіяки, грубіяни, бруднулі, вони рвуть одяг, говорять неправду.
Пролунали крик і свист.
Знову задзвонив дзвіночок.
— Хлопчики виривають із зошитів сторінки і бруднять книги. Погано вчаться. На уроках галасують. Б'ють шибки. Ображають дівчаток. Нечесно користуватися тим, що бідні дівчатка ходять у Європі в спідницях, і в них довге волосся, і тому вони слабкіші за хлопчиків…
— Хай обстрижуться!
— Хай вдягнуть брюки!
Фелек потряс дзвіночком.
— То хіба ображати слабких добре? І ще кажуть, що дівчатка погані!
Тут вибухнула справжня буря. Тупіт, свист, крик — усе злилося й перемішалося!
— Гляньте-но, вчити нас надумала!
— У клітку її, до мавп!
— Наречена короля!
— Дружина Матіуша!
— Жених і невіста, наїлися тіста!
— З дівчам зв'язався!
— Канарка жовтопуза ти, а не король!
Один хлопчисько скочив на стілець і, почервонівши від натуги, заволав щосили.
Фелек знав його. Це був хуліган, кишеньковий злодюжка на ім'я Антек.
— Антек, заткнись, а то в зуби дам! — крикнув Фелек.
— Слабо, бароне фон Раух! Феля, Феля — міністр без портфеля! Феля — пустомеля! Забув, як у торговок яблука крав? Фе, ля, Фе, ля — пус, то, ме, ля!
Фелек запустив в Антека чорнильницею і дзвоником. У залі завирувало, яку казані. Розсудливіші депутати поспішили до виходу. Ті, що залишилися, розділилися на дві групи й накинулися один на одного.
Матіуш, білий, як полотно, дивився на побоїще зі своєї ложі. А журналіст щось швидко строчив у блокноті.
— Не засмучуйтеся, бароне фон Раух! Нічого страшного. Боротьба об'єднує однодумців, — сказав він Фелеку.
А Фелек і не думав засмучуватися. Хай собі дубасять один одного, аби йому не дісталося.
Клу-Клу так і підмивало спуститися карнизом униз, схопити стілець і показати цим задавакам, як в Африці б'ються дівчатка. Адже бійка спалахнула через неї. Їй було жаль Матіуша: вона бачила, як він страждає. Нічого, заспокоювала вона себе. Так їм і треба. Обізвали її чорномазою? Подумаєш, що ж у цьому образливого? У клітку до мавп? Вона-то побувала там, а ось вони хай спробують, як це. Наречена Матіуша? А що в цьому поганого? Вона б їм показала, коли б не ці європейські безглузді звичаї.
А б'ються як! Теж мені хлопчиська! Розтяпи, слабаки, йолопи! Дев'ять хвилин минуло, і жодних результатів. Наскакують один на одного, як півні, розмахують кулаками, і все марно.
Фелек — той навіть чорнильницю і дзвіночок не зумів як слід жбурнути. Якби Клу-Клу пригостила цього крикуна тим або іншим, не стояв би він зараз у позі переможця на столі.
Урешті-решт Клу-Клу не витримала. Перелізла через бар'єр і — стриб! — вниз. Учепилася за люстру, потім зіскочила на підлогу. Перестрибнувши через стіл для преси й розігнавши, як надокучливих мух, п'ятьох противників Антека, вона прокричала йому в обличчя:
— Ану, виходь!
Антек, не підозрюючи, з ким має справу, замахнувся, але тієї ж миті отримав чотири удари; власне, не чотири, а один: Клу-Клу вдарила його одночасно головою, ногою і двома руками. Антек гепнувся на підлогу: з носа тече кров, шия не повертається, рука задерев'яніла, трьох зубів як не було.
"До чого в цих білих слабкі зуби", — подумала Клу-Клу і, підскочивши до столу головуючого, змочила водою носову хустку і приклала Антеку до носа.
— Нічого, рука ціла. У нас в Африці після такого удару один день лежать пластом, а ти слабший, значить, ти прочумаєшся через тиждень. А за зуби пробач, будь ласка. Я не розрахувала, наші хлопці набагато міцніші за білих.
XL
оги моєї більше не буде в парламенті! — повернувшись у палац, вирішив смертельно ображений Матіуш. — Чорною невдячністю відплатили вони мені за все, що я для них зробив. За безсонні ночі, за небезпечні подорожі, за захист держави, що ледь не коштувало мені життя…
Їм, бачте, чарівниками захотілося стати, ляльок їм, дуркам, подавай до небес! Подумаєш, біда: дах трохи протікає, їжа недостатньо смачна, гратися нема у що. А в якій країні у дітей є такий звіринець? А феєрверки, а духовий оркестр? Газета спеціально для них виходить! Марно я старався. Завтра весь світ дізнається з газет, що з мене глузували, називали розмазнею, женихом Клу-Клу. Ні, не варто було старатися заради них.
І Матіуш розпорядився: листів йому більше не приносити. Він їх не читатиме. Аудієнція після обіду відміняється: досить, жодних подарунків не буде!
Матіуш вирішив порадитися з канцлером, як бути далі.
— З'єднайте мене, будь ласка, з квартирою пана канцлера, — сказав він у слухавку.
— Алло, хто говорить?
— Король.
— Пана канцлера немає вдома, — відповів канцлер, сподіваючись, що Матіуш не впізнає його голосу.
— Як? Адже ви зі мною говорите!
— Ой це ви, ваша величносте! Пробачте, але я ніяк не можу прийти: я нездужаю і лягаю в ліжко. Тому я сказав, що мене немає вдома.
Матіуш, не кажучи ні слова, повісив слухавку.
— Прикидається, обманщик! Йому вже відомо про мою ганьбу. Мене ніхто більше не поважатиме, всі з мене сміятимуться.
Тут лакей доповів про прихід Фелека й журналіста.
— Проси!
— Ваша величносте, я прийшов порадитися, як висвітлити сьогоднішнє засідання Пропара в газеті. Можна, звичайно, цю справу зам'яти, але тоді підуть плітки. Є інший вихід: написати, що засідання було дуже бурхливим і барон фон Раух подав у відставку, тобто образився й не захотів більше бути міністром. Але король прохав його не покидати свій пост і нагородив орденом.
— А про мене ви що напишете?
— Нічого. Про такі речі не прийнято писати. Як бути з Антеком — ось проблема! Висікти його не можна, він — депутат, а особа депутата недоторканна. Між собою вони можуть битися скільки завгодно, а уряд не має права втручатися. Утім, Клу-Клу добряче його натовкла, може, він тепер стане розсудливим.
От здорово! У газеті не напишуть про те, як Антек ображав його і лаяв образливими словами. І Матіуш від радості готовий був пробачити осоружного хлопчиська.
— Засідання завтра о дванадцятій.
— Мене це не цікавить. Ноги моєї більше там не буде!
— Це погано, — сказав журналіст. — Ще подумають, що ви боїтеся.
— Як же бути? Адже мене образили, — промовив Матіуш зі сльозами в голосі.