Перед кожною королівською прогулянкою двісті робітників і сто прибиральниць підмітали й наводили лад у саду: фарбували лавки, обприскували алеї одеколоном, з дерев і кущів витирали пил. За чистотою стежив цілий загін лікарів: усім відомо, які шкідливі для здоров'я бруд і пил. А поліція стежила, щоб у сад не пробралися хулігани, які мають звичку кидати камінці, штовхатися, битися і кричати.
Матіуш був щасливий. У просто вдягненому хлопчикові ніхто не впізнавав короля. Та кому могло прийти в голову, що король, як простий смертний, гуляє у звичайному саду. Обійшовши двічі сад, Матіуш сів відпочити на майданчику, де гралися діти. Тільки-но він сів, як до нього підбігає дівчинка й каже:
— Хлопчику, хочеш гратися з нами? — і, не чекаючи відповіді, взяла Матіуша за руку й повела в коло.
Вони співали пісеньки, водили хоровод. У перерві між іграми дівчинка розговорилася з Матіушем.
— У тебе є сестра?
— Немає.
— А ким працює твій тато?
— Мій тато помер. Він працював королем.
Дівчинка, звичайно, подумала, що Матіуш жартує.
— Якби мій тато був королем, я б його попросила купити мені ляльку аж до стелі, — засміявшись, сказала вона.
З розмови з'ясувалося, що батько Іренки (так звали дівчинку) — начальник пожежної команди. І вона дуже любила пожежників, тому що вони катали її на конях.
Матіуш із задоволенням побув би ще трішки в саду, але гуляти було дозволено до четвертої години двадцяти хвилин сорока трьох секунд.
З нетерпінням чекав Матіуш наступної прогулянки, але того дня, як на зло, мжичив дощ і, побоюючись за здоров'я короля, його залишили вдома. Нарешті довгожданий день настав, і з Матіушем стався такий випадок.
Коли він, як минулого разу, грався з дівчатками в класики, раптом підійшли хлопчаки, і один із них сказав:
— Дивіться, хлопчик, а з дівчатками грається!
Усі засміялися. А Матіуш озирнувся на всі боки й бачить: дійсно, жоден хлопчик не грається в класики.
— Підемо краще гратися з нами, — запропонував один хлопчик.
Матіуш пильно поглянув на нього і — о диво! — впізнав Фелека, того самого хлопчика, з яким давно мріяв познайомитися.
Фелек оглянув Матіуша з голови до ніг і від здивування навіть закричав:
— Погляньте, та він викапаний король Матіуш!
Хлопчаки вирячили очі. Матіушу стало ніяково, і він кинувся бігти до свого ад'ютанта, який теж гуляв у звичайному костюмі. І чи то від поспіху, чи то від збентеження Матіуш перечепився й розтягнувся на землі, обдер коліно.
Коли про це стало відомо, міністри постановили: "Заборонити королеві гуляти в міському саду. Воля короля для нас — закон, але дозволяти його величності гуляти в міському саду, де до нього чіпляються і сміються з нього невиховані діти, не можна. Це принижує королівську гідність".
Дізнавшись про це, Матіуш дуже засмутився й довго перебирав у пам'яті найдрібніші подробиці цих двох прогулянок. Як весело гратися зі звичайними дітьми у звичайному саду! J він пригадав бажання Іренки мати ляльку до стелі. Звідтоді думка про те, як здійснити її мрію, не давала йому спокою.
"Як же так? Адже я — король, отже, усі повинні мене слухатися, а виходить навпаки: я всіх слухаюся, — міркував Матіуш. — Між мною й іншими дітьми немає жодної різниці. Як і всі діти, я читаю й пишу. Мию вуха й шию, чищу зуби. І таблиця множення, яку я вивчаю, анітрохи не легша за ту, яку вивчають інші діти. Яка ж вигода бути королем?"
Матіуш збунтувався й під час аудієнції твердим голосом заявив головному міністрові, аби Іренці купили ляльку, найбільшу у світі.
— Ваша величносте, прошу вас вислухати, — почав головний міністр.
Але Матіуш заздалегідь знав, що ця нестерпна людина почне зараз плести павутину незрозумілих слів. Він заплутається в ній, як муха, і з його затії з лялькою нічого не вийде. На щастя, Матіуш пригадав, як одного дня канцлер ось так само почав щось плести батькові, а той тупнув ногою і сказав:
"Така моя королівська воля!"
І за прикладом батька Матіуш теж тупнув ногою й рішуче заявив:
— Така моя королівська воля!
Головний міністр сторопіло поглянув на Матіуша, записав щось у блокноті і пробурмотів:
— Бажання вашої величності буде переказано міністрам.
Про що говорили міністри на засіданні, невідомо. Воно проходило за зачиненими дверима. Та все ж міністри винесли ухвалу: ляльку купити. Міністр торгівлі як очманілий два дні бігав по магазинах у пошуках ляльки до стелі. Але в жодному такої не виявилося. Тоді він скликав усіх фабрикантів. І один із них за великі гроші взявся виготовити ляльку за чотири тижні. Коли лялька була готова, він виставив її у вітрині свого магазину з таким написом: "Постачальник двору його королівської величності виготовив цю ляльку для Іренки, дочки начальника пожежної команди".
Наступного дня в газетах з'явилися фотографії Іренки, ляльки й пожежників, які гасять пожежу. Поширилися чутки, ніби король Матіуш дуже любить дивитися на пожежі. Хтось навіть написав у газету, що готовий підпалити свій будинок, аби принести королю задоволення. А дівчатка засипали Матіуша проханнями подарувати їм такі самі ляльки. Канцлер розлютився й суворо, дуже суворо заборонив статс-секретареві показувати Матіушу ці листи.
Три дні перед магазином товпився народ: усім хотілося подивитися на королівський дарунок, а на четвертий обер-поліцмейстер наказав прибрати ляльку з вітрини, оскільки вона заважає вуличному руху.
Але в місті ще довго говорили про дивовижну ляльку, яку король Матsei подарував Іренці.
Матіуш вставав о сьомій годині ранку, умивався, одягався, сам чистив черевики і прибирав ліжко. Такий порядок завів при дворі його прадід, відважний Павло Завойовник. Потім Матіуш випивав ложку риб'ячого жиру й сідав снідати. На сніданок відводилося шістнадцять хвилин тридцять п'ять секунд. Так постановив великий дід Матіуша, добрий Юліуш Доброзвичайний. Після сніданку Матіуш приймав міністрів у тронній залі — холодній і нетоп— леній. Прабабуся Матіуша, Ганна Праведна, ще бувши дитиною, одного дня так сильно вчаділа, що її ледве врятували. І ось, аби пам'ятало потомство, записали в королівській хроніці:
"Віднині й надалі протягом п'ятисот років у тронній залі не мурувати піч".