Матіуш відкрив було рота, щоб відповісти, але інший ув'язнений закричав:
— Не відповідай, малий, за кожне слово удар батогом!
— А ти не у свою справу не лізь! Може, не дасть дуба від кількох ударів!
Слово за слово — спалахнула сварка, і вони кинулися один на одного з кулаками. А наглядач стоїть і записує, хто скільки слів сказав. Але точно полічити було важко, і він кожному додав по кілька слів. І Матіуша записав, хоча він мовчав, як риба.
Тягне Матіуш кошик, і — дивно! — йому зовсім не важко. Виявляється, ув'язнені замість вугілля кладуть у його кошик шматки легкого торфу і зверху присипають вугільним пилом. А то й зовсім відберуть кошика й самі тягнуть угору. Увечері один ув'язнений сунув йому в руку маленький чорний предмет і прошепотів:
— Заховай краще, щоб не знайшли.
— Що це? — теж пошепки запитав Матіуш.
— Цукор, — таємничо сказав арештант. Цукор був чорний, як вугілля.
Матіуш не з'їв його, а заховав на згадку.
Увечері, коли Матіуш стояв біля канцелярії, чекаючи прочуханки, в'язень, котрий проходив повз нього, непомітно тицьнув йому суху гілочку. Довго роздивлявся її Матіуш, поки здогадався, що це конюшина. В'язні жаліли Матіуша й віддавали йому все, що в них було найдорожче.
З канцелярії долинали крики нещасних в'язнів, яких били.
Нарешті дійшла черга Матіуша.
— Іди сюди, сучий сину! — грізно заволав наглядач і, схопивши однією рукою Матіуша за комір, підняв його над землею, а в іншій стискав ремінний батіг. Але, зачинивши двері, тихо сказав: — Коли я скажу "кричи", ти кричи на все горло: "Ой, боляче!" Зрозумів? Я не битиму тебе. Тільки гляди, не викажи мене. Ну, хутко знімай куртку! А тепер кричи!
— Ой, болить! — заволав Матіуш.
А наглядач — лясь батогом по лаві.
— Як тебе звуть, бідолаха? — і знову лясь по лаві.
— Ой, болить! — кричить Матіуш. — Мене звуть Матіушем! Ой, болить, болить!..
Наглядач стукне батогом по лавці, занурить пензля у червону фарбу й мазне Матіуша по спині.
— Досить, більше не кричи, ніби в тебе сил немає. А потім прикинься, що знепритомнів. Тобі пощастило — начальника в'язниці сьогодні немає, а то б цей номер не пройшов. Ну, тепер мовчок, заплющи очі.
Він узяв Матіуша на руки й відніс в одиночну камеру. А на ніч приставив до нього замість доглядальниці ув'язненого.
— А тут хто? — запитав під час вечірнього обходу начальник в'язниці.
— Той маленький ув'язнений.
— Чому він не один?
— Знепритомнів, коли я його бив.
— Ану покажи.
Підняли куртку і при тьмяному світлі ліхтаря побачили пошматовану спину.
— Нічого, звикне. Кандали можеш із нього зняти, нікуди він не дінеться! — Начальник в'язниці зловісно засміявся і вийшов.
— Гей, малий, не прикидайся! Я знаю, тобі не боляче, — сказав Матіушу сусід по камері.
— Ой, боляче! — застогнав Матіуш. Він боявся каверзи.
— Не дури, я ж знаю, що тобі спину розмалювали червоною фарбою. Наглядач велів тобі мовчати, щоб начальник в'язниці не пронюхав. Якщо робити все, що вони велять, тут і року не протягнеш. От ми різні хитрощі й вигадуємо. Для слабодухих і кволих у нас кошики трохи легші, а замість батогів — червона фарба. Але ми з голосу пізнаємо, хто від болю кричить, а хто — для вигляду. Поживеш тут — теж багато чого взнаєш. А за що тебе посадили у в'язницю?
— За страшний злочин. Я хотів дати дітям свободу, а через це загинуло багато народу.
— Скільки? Троє, четверо?
— Понад тисячу.
— Так, синку, у житті так часто буває. Людина хоче одного, а виходить інше. І я колись був маленьким хлопчиком, ходив до школи, з товаришами грався, а вечорами батько, повертаючись з роботи, приносив мені цукерки. У путах ніхто не нараджується. У ланцюги людина людину заковує.
І задзвенів ланцюгом, ніби на підтвердження своїх слів. і
"Як дивно він це сказав. І Сумний король говорив щось схоже", — подумав Матіуш, засинаючи.
XXV
атіуш — хлопчик дуже допитливий. "Не біда, що погано, зате пізнаю й побачу щось нове", — утішав він себе в будь-якій колотнечі. І хоча в'язниця була страшна, тиждень проминув непомітно. Наглядач, як завжди, кричав на нього "Сучий син!", розмахував батогом, але жодцого разу не вдарив. Ходити без кандалів — одна насолода, і Матіушу навіть трохи соромно, що для нього зробили виняток. І арештанти вже не здаються такими лютими. Вилається хто-небудь, його одразу ж присоромлять: "Замовкни, чого при дитині лаєшся, як візник!" Вони ліпили для Матіуша з хлібного м'якиша різні іграшки.
А робиться це так. Хліб гарненько розжовується, щоб не було грудочок, а потім ліпи, йде завгодно. Найчастіше ув'язнені ліпили квіти. А Матіуш натомість віддавав їм по неділях цигарки. І все потай, без єдиного слова, але Матіуш відчував: вони його полюбили.
"Бідолахи, — думав Матіуш, — живуть гірше за дикунів".
І б'ються якось дивно: зчепляться, розіб'ють один одному фізіономії до крові, але все це без злоби: немов від туги й неробства.
— Від долі ніде не дінешся, — почув одного дня Матіуш і, лежачи на нарах, довго думав, що таке доля.
Через тиждень Матіуша перевели в камеру з піччю. Її, правда, ніколи не топили, але все-таки, коли в кутку є піч, є надія, раптом затоплять? Деякі в'язні щодня крали по вуглинці, а коли набиралася жменька — інколи на цё йшло місяців зо два, — розтоплювали піч. Сірники видавали по неділях: сім сірників і десять цигарок.
У неділю дозволялося двадцять хвилин розмовляти. Найчастіше розмова крутилася довкола заповітного кухля кави.
— Кажуть, цього року по три шматочки цукру дадуть.
— Я це вже десять років чую. Може, нам і належить по три шматочки, та вони, дияволи, самі його лопають.
— Ти чого згадуєш нечистого в неділю?
— Забув.
— Отож-бо, чорт тебе забирай.
І все в такому дусі.
Тим часом начальник в'язниці виїхав на тиждень у справах до столиці. І хоча нібито нічого не змінилося, усі з полегшенням зітхнули.
— Начальник виїхав! Начальник виїхав! — радісно перешіптувалися в'язні.
Ну і що з того? Так само від зорі до зорі тягають, бідолахи, кошики з вугіллям, так само дзвенять ланцюгами, так само ляскає батіг і не можна словом перемовитися. І в канцелярію так само викликають для прочуханки. І все-таки, незважаючи ні на що, дихається легше. Матіуш теж підбадьорився.