Вона взяла Конрада за руку, щоб повести його до дзеркала в передпокої.
— Ходімо, глянеш у дзеркало й сам побачиш, який ти гарний.
— Ні, дякую, — мовив він, — семирічні хлопчики повинні дивитися в дзеркало тільки тоді, як миють вуха й чистять зуби, а то стануть зарозумілі й самозакохані.
— Вибач, — промурмотіла пані Бартолотті й раптом згадала про малинове морозиво. — Господи, морозиво розтануло!
Вона витягла його з торби, побігла до кухні, роздерла коробку й висипала все, що в ній було, на скляний таріль. Потім дістала з кухонного серванта бляшанку з довгими тонкими вафлями й повтикала їх у морозиво. Вийшло щось дуже гарне — ніби їжак з довжелезними голками. Пані Бартолотті взяла таріль з морозивним їжаком і понесла до вітальні, де лишився Конрад.
— Глянь, що в нас є, — мовила вона. — Це страшенно смачні ласощі, вони тобі сподобаються.
— А хіба морозиво їдять не тільки влітку? — запитав Конрад.
— Що ти! — вигукнула пані Бартолотті. — Морозиво їдять завжди. Мені воно найдужче подобається взимку. Особливо, як іде сніг.
— А хіба морозиво їдять не на десерт? — запитав Конрад.
— Вибач, серденько моє! — вигукнула пані Бартолотті. — Я зовсім забула, що ти голодний. Я зараз дам тобі хліба з шинкою, зварю некруто яйце й витягну до нього огірок, добре?
— Я не голодний, — відповів Конрад. — Від живильного розчину протягом двадцяти шести годин відчуваєш себе наїденим. Я просто не певний, чи можна їсти морозиво на порожній шлунок.
— Тьху, хай йому грець! Чого ти все питаєш, що можна й коли можна?
— Але ж семирічний хлопець повинен питати, що можна, а що ні! — відповів Конрад.
— Я взагалі не знаю, що можна семирічному хлопцеві, а чого не можна! — в розпачі вигукнула пані Бартолотті.
— Ну, то я сьогодні не їстиму морозива, — сказав Конрад, — а до завтра ви довідаєтесь, коли його їсти, добре?
Пані Бартолотті кивнула головою, хоч не мала уявлення, в кого вона про це довідається. Вона була геть розгублена і через свою розгубленість з'їла все морозиво разом із вафлями, від чого в неї надуло живіт і заболіло горло.
Конрад весь час сидів навпроти неї і дивився, як вона їсть. Кілька разів пані Бартолотті переставала їсти, підносила йому під самий ніс ложечку морозива або вафлю й пропонувала бодай покуштувати ті ласощі, але він щоразу хитав головою.
Коли пані Бартолотті нарешті впоралася з морозивом, Конрад запитав, чим би він їй допоміг у хатній роботі. Може б, вимив посуд, чи підмів кімнату, чи виніс сміття з відра?
— А тобі подобається така робота? — запитала пані Бартолотті.
— Чи подобається? Я не знаю, — відповів Конрад. — Але семирічний хлопець уже вміє таке робити й повинен допомагати матері.
— Так, так, звичайно, — погодилася пані Бартолотті, але потім зауважила, що відро ще не зовсім повне, підлога ще не дуже товсто вкрита порохом, а серед посуду є ще кілька чистих тарілок, ложок, чашок і каструль, тож нехай Конрад краще пограється новими іграшками.
Конрад узяв коробку з будівельними кубиками, відкрив її й почав роздивлятися.
— Дуже гарні кубики, такі барвисті, — сказав він.
Пані Бартолотті полегшено відітхнула.
— З них можна спорудити вежі, паровоз, ратушу і навіть літак, — пояснила вона.
Конрад закрив коробку, взяв її під пахву й запитав:
— А де мені гратися?
— Як де? — перепитала пані Бартолотті, нічого не розуміючи.
— Я питаю, де мій куток, у якому я міг би гратися?
Пані Бартолотті зроду не чула про такий куток. Конрад пояснив їй, що діти мають або кімнату, або свій куток. А оскільки в помешканні пані Бартолотті немає дитячої кімнати, то нехай вона йому покаже якийсь куток, де він може гратися.
Пані Бартолотті задумалася. В неї була вітальня, робоча кімната, спальня, кухня, передпокій і ванна кімната, і кожна з них мала по чотири кутки. Отже, разом двадцять чотири кутки. Вона вважала, що Конрад може гратися в будь-якому з них. Або й у всіх двадцяти чотирьох.
— І посеред кімнати також можеш розташуватися, — сказала вона.
— Дуже дякую, але мені досить одного кутка, — мовив Конрад.
— Ну, то вибирай собі його сам.
— А де я найменше заважатиму? — запитав хлопчик.
— Кому заважатимеш?
— Вам!
— Ти мені взагалі не заважатимеш. Анітрохи! Про мене, грайся по всьому помешканні.
— То я розташуюся тут. — Конрад показав на куток між вікном і дверима до передпокою. — Можна?
Пані Бартолотті кивнула головою. Конрад поклав на підлогу коробку, відкрив її і знов оглянув кубики.
— Я накупила ще багато й інших іграшок, — мовила пані Бартолотті. — Ось глянь. Ведмедик, і лялька, і книжка з малюнками…
Конрад перебив її.
— По-моєму, семирічному хлопцеві краще й розумніше не міняти часто іграшок, а якийсь час усю свою увагу зосереджувати на одній, а то він стане надто нервовий, як за все хапатиметься.
— Вибач, я про це не подумала, — спантеличено промимрила пані Бартолотті.
Але потім вона таки виклала в кутку між вікном і дверима до передпокою всі куплені іграшки. І ляльку, що вміла казати "мамо", також. Конрад глянув на ляльку й запитав:
— Це мені?
Пані Бартолотті кивнула головою.
— Але ж я семирічний хлопець! — мовив він.
— Хіба лялька, що вміє казати "мамо", погана іграшка для семирічного хлопця? — запитала пані Бартолотті.
— Ляльками граються семирічні дівчата, — пояснив Конрад.
Пані Бартолотті підняла з підлоги ляльку й сказала:
— Шкода, вона така гарна!
Вона поправила біляве волосячко ляльки, полоскотала животик і вирішила подарувати її дівчинці, що мешкала на поверх нижче. Дівчинку було звати Кіті.
Конрад складав кубика на кубик. Він будував високу, струнку вежу.
— Слухай, Конраде, — почала пані Бартолотті. — Мені треба трохи попрацювати. Виткати бодай три сантиметри килима. Ти залишишся тут чи підеш зі мною до робочої кімнати? Тобі, мабуть, нудно буде самому?
Конрад якраз почав будувати другу високу, струнку вежу.
— Ні, дякую, — відповів він, — я залишуся тут. Я так і думав, що ви маєте якийсь фах і працюєте. Нам сказали, що більшість матерів тепер працюють. І що є діти, які живуть у бабусь або ходять до садка, і що є ще й так звані "замкнені діти".
— О господи! — тихо промурмотіла пані Бартолотті, ще дужче спантеличена.