Вона пішла до робочої кімнати, сіла до верстата й заходилася вплітати в килим яскраво-червоні, лагідно-бузкові і ядучо-зелені нитки, зовсім забувши про дивного хлопчика, що сидів у неї в кутку вітальні. Коли пані Бартолотті ткала килими, то завжди думала тільки про них і більше ні про що. Може, тому вони й виходили в неї такі гарні.
А що пані Бартолотті думала тільки про килим, то вона не помічала, як швидко минає час. Раптом перед нею з'явився Конрад. Пані Бартолотті глянула спершу на хлопчика, тоді на годинник і побачила, що вже вечір.
— Господи, ти, напевне, вже голодний! — злякано вигукнула вона.
— Тільки трішечки, — відповів Конрад. Він пояснив, що прийшов зовсім не тому.
Він хотів щось заспівати. Та, на жаль, не мав ніякого уявлення, що співають семирічні хлопці. До цього він, мовляв, зовсім не підготовлений. Або, може, його й готували, а він був не досить уважний.
Пані Бартолотті його слова зацікавили.
— Скажи-но, а як же тебе готували? Як це відбувалося? І хто тебе готував? — запитала вона.
Конрад мовчав.
— У тебе там був учитель? Чи тебе готували робітники? І чи ти весь час був такий зморщений? Вибач, я хотіла… хотіла сказати… такий сухий, як до живильного розчину?
Конрад і далі мовчав.
— Тобі неприємно про це говорити?
Нарешті він сказав:
— Я повинен говорити про це тільки в разі пекучої потреби. А це пекуча потреба?
— Ні, аж такої потреби немає! — відповіла пані Бартолотті.
Потім почала згадувати, що вона співала в дитинстві.
Найперше вона згадала пісеньку: "Хто прикотив на вокзал оцей сир?" — але далі не знала жодного рядка. Тоді згадала: "Моя папуга, пане, їсть тільки марципани" — і знов далі забула.
Потім пані Бартолотті згадала:
А ось іде Лоліта,
уся в шовках щоліта,
уся у хутрі взимку,
солодка, як родзинка.
Та раптом похопилася, що все це не дитячі пісеньки, а модні куплети, які дорослі співали, коли вона сама була ще дитиною. Нарешті вона згадала справжні дитячі пісеньки: "На озері Чад дванадцять дівчат купають качат", "А на дні, а на дні ловить баба окуні" і "У цукерні я і ти поїмо усі торти".
Пані Бартолотті доспівувала одну пісеньку й починала другу, і їй ставало дедалі веселіше. Заспівала вона також "Солдати за льохом стріляють горохом".
А як завела пісню про пана Маєра та його тітку і дійшла до слів: "Приплентався пан Маєр додому уночі", то помітила, що Конрад дедалі дужче блідне. Але подумала: "Наступний куплет іще смішніший, він його напевне розвеселить". Тому заспівала:
І миттю на каністрі
злетів угору він.
Подумали французи:
"Напевне, цепелін!"
Хутенько за гвинтівки
схопилися вони,
як стрельнули, то збили
сердешному штани.
Конрад зблід, як стіна. Пані Бартолотті побачила, як він побілів, і, щоб розважити його, заспівала: "Сидить пан у туалеті, грає марші на кларнеті".
Тоді Конрад заплакав.
— Конраде, що сталося? — Пані Бартолотті схопилася з ослінчика, витягла свою хусточку з кишені штанів і витерла хлопцеві сльози.
Він, схлипуючи, мовив:
— Я плачу, бо не знаю, що мені робити. Семирічний хлопець повинен уважно слухати, коли його мати щось каже, розповідає чи співає. Але ж семирічний хлопець повинен негайно перестати слухати, коли кажуть, розповідають чи співають щось непристойне.
— Хіба я співаю щось непристойне? — перелякалась пані Бартолотті.
Конрад кивнув головою. Пані Бартолотті заприсяглася, що ніколи більше не казатиме й не співатиме нічого непристойного. І Конрад перестав плакати.
Раптом у двері подзвонили. Не так, як дзвонять носії грошових переказів чи пожежники, а легенько, тричі поспіль, як дзвонив аптекар Егон. І справді, була субота, день їхнього приятелювання.
— Ох, це Егон, я зовсім забула про нього! — вигукнула пані Бартолотті й кинулася до дверей. Дорогою вона вдарилась ліктем об шафу, що стояла в передпокої, і хотіла вилаятись, але стрималася, щоб Конрад знов не заплакав.
Пан Егон був у чорному костюмі й сірій краватці. В руці він тримав букетик фіалок.
— Я маю два чудові квитки в оперу, — сказав він.
— А я маю чудову дитину, — відповіла йому пані Бартолотті.
— Другий ряд, перший ярус, середина… — повів далі пан Егон, але раптом замовк, витріщив очі на пані Бартолотті й запитав:
— Як? Що?
Тієї миті до передпокою зайшов Конрад. Він підступив до пана Егона, вклонився йому, подав руку і привітався:
— Добрий вечір, пане!
— Це мій син, — мовила пані Бартолотті. — Йому сім років, і звати його Конрад.
Пан Егон зблід. Ще дужче, ніж Конрад від непристойних пісеньок. Пані Бартолотті відчула, що йому треба дати пояснення. Але не хотіла нічого пояснювати перед хлопцем, тому сказала:
— Конраде, серденько моє, мабуть, по телевізору показують дитячу програму!
— От добре! — мовив хлопчик і прудко рушив до вітальні.
Пані Бартолотті гукнула йому навздогін:
— Спершу витягни верхню кнопку, тоді натисни третю знизу, тоді…
— Дякую, я знаю! — гукнув Конрад з вітальні. — Нас учили, як користуватися телевізором!
Пані Бартолотті пішла з гостем до кухні, дала йому сигару, другу взяла собі, наставила води на каву й почала розповідати про свою пригоду. Поки вода закипіла, вона закінчила розповідь, але навіть як та вода вже вся перейшла через торбинку з кавою, пан Егон іще не повірив її словам. Переконала вона його аж тоді, коли показала порожню бляшанку, порожній пакуночок з-під живильного розчину, документи й листа.
— Яка прикра історія, — мовив пан Егон. — Страшенно прикра!
Пані Бартолотті кивнула головою. Її гість пильно дивився на чорні блискучі носаки своїх лакованих черевиків.
— Ви всі тут? — почувся у вітальні голос із телевізора.
— Та-ак, — нерішуче мовив Конрад, і щонайменше сто дитячих голосів із студії телебачення гукнуло: — Та-ак!
Пан Егон і далі не зводив очей зі своїх черевиків.
— Скажи ж бо щось, Егончику, — попросила пані Бартолотті.
— Відішли його назад, — тихо мовив пан Егон.
— Як тобі не соромно! — сказала пані Бартолотті ще тихіше, схопила його за руку, стягла з крісла й повела через кухню й передпокій до дверей вітальні. — Глянь, — прошепотіла вона.
Пан Егон зазирнув до вітальні й побачив на екрані пластмасового крокодила з зеленою лускою, червоними блискучими очима і синім хвостом, що підкрадався до невинного, безтурботного хлопчика в червоній шапочці. Хлопчик мав дерев'яну голову.