Так, старому він не сподобався, хоч виглядав на порядного провінціала, не розбещенного спокусами великого міста. Але то, здається, людина, котрій ніхто не догодить. Невгавучий пенсіонер, що всюди пхає свого носа.
Треба поїхати додому. Скоро Жовтневі свята, та й канікули у школі. Хтось з його колишніх однокурсників казав, ніби соромиться признатися, що працює вчителем. Яка різниця! Добрі гроші, повага на селі. То в місті дивляться, яка на тобі одежа, а чи за чесні гроші вона куплена, нікого не цікавить. Петро, правда, не уявляв, як буде жити далі, коли не вступить до аспірантури: село, ніяких перспектив. Ні хати, ні сім’ї. Від думки про власну сім’ю йому робилося смішно. Одружитися, завести дітей, порося, обробляти город. Хай йому грець! Досить з нього прикладу батьків.
Петра трохи мучила заздрість, коли він навідував Артура. Півтора року назад той прийшов до нього в гуртожиток, не маючи даху над головою, а зараз — кооперативна квартира. Він не допитувався в Артура, звідки вона взялась. Добре, що є хоч одна людина в місті, котра дає йому притулок. Притулок... Найбільше Петра пригнічувала вбогість власного існування: не матеріальна, не духовна, а соціальна. Неможливість злетіти і в силу обставин, і в силу нікчемного характеру. Можливо, нездійсненне й виповнилося б ціною неймовірних зусиль і здоров’я... Але не хотів. Обікрасти власну молодість, позбутися почуття розкутості, невеликої свободи заради міських принад — проти цього бунтувало все його єство.
Є такий прошарок людей без покликання, але з претензіями. Потребують пригод, цікавих людей, особливих захоплень. А якби вдалося напоїти всіх спраглих до незвичайного, що було б далі? Втома і відрада в заспокійливому ритмі щоденної роботи.
"Господи, — думав Петро, — таких, як я, мільйони. Я — нікчемний, сірий, але я ще борсаюсь. І хочу волі: моря, гір, лісу, кохання. Йти квітучим лугом, і хай на мій посвист прибіжить сивий кінь. Не хочу тупіти від зошитів, тремтіти перед начальниками-самодурами, повторювати з року в рік одне й те саме. Хочу, щоб у мене було не сімдесят учнів, а десять, з якими б я ділився усім. Але так не буде ніколи. Треба знайти вихід. Чи не завербуватись до білих ведмедів? Ні, я не в змозі поїхати з України. Навіть село, де народився, не можу покинути більш як на місяць. Якийсь дивний страх перед чужими місцями, де нема жодної знайомої душі. Наче я зовсім уже старий і вріс у землю..."
Грюкнули двері. Петро прислухався. Напевно, Артур пішов проводжати Мойсея Ароновича. Слава богу! Петрові аж легше стало дихати, дарма що йому не дали цінної поради. Артур нечутно з’явився на порозі. Він був незвичайно блідий.
— Ще не заснув?
— Та ні...
— Ходімо пити. Чи тобі погано?
— Все гаразд.
— Ми перебуваємо зараз у смузі сонячної активності. Треба пити.
— То ходімо, — знизав плечима Петро.
Артур — Максиміліан — Петро, прокинувшись уранці, мав би почувати себе вбивцею, але не почував. Він і так довго зволікав, аж Мойсей Аронович приволік свої старечі кості й таки змусив молодого колегу всипати до Петрової чарки ціанистого калію. Артур дивився, як хлопець, ледь торкнувшись губами вина, заціпенів, а потім важко упав на підлогу, зачепивши ліктем пляшку "Троянди Закарпаття". Артур на мить провалився у згуслий морок, а коли розплющив очі, то побачив тіло, яке досі вважалось його власним, а тепер лежало головою до вікна, розкинувши руки, наче покинута лялька. Він застогнав, намагаючись поворухнутися, але чуже тіло ще не перейшло повністю у його володіння. Треба було за всяку ціну встати і знищити сліди. Артур напружив усі сили, щоб зробити перший порух. Якщо йому це не вдасться — тоді кінець.
...Треба думати про тепло, яке обволікає тебе всього, змушує битися серце; про сонце, яке дає життя кожній істоті, гріє її... Можна пити ковтками його промені, купатись у них, розкинувши руки на теплій вологій землі. Поруч — вона. Її звати Марія. Я торкаюсь її теплої гладенької руки, вкриваю її долоню своєю. Наші тіла вбирають у себе енергію зірок, сонця. Ніхто нас не бачить на лузі серед трав і квітів. Нікого нема на цьому острові пам’яті. Він знає, яке на дотик Маріїне волосся: м’яке-м’яке і ледь вологе. Очі в неї заплющені, дихання спокійне. Вона ні про що не здогадується. Її душі нема з нею. Кінчиками пальців він пестить прозорі повіки, торкається зімкнутих вуст. Так можна пестити лише квітку. Вона, Марія, нічого не знатиме. Тіло, яке лежить перед ним, таке беззахисне, тендітне, що хочеться бути грубим, вирвати з нього стогін, крик насолоди, бо все одно воно постаріє, зів’яне, стане тліном, тоді як він безсмертний і може обрати будь-яке інше, котре теж дасть йому право любитися з чужою коханою. Він цілує її ще раз, поклавши долоню на груди. Прокинься...
Ні, не прокидайся. На всій землі ми не знайдемо такої квітучої безлюдної луки, з метеликами, що стають квітками. Ти мій метелик, моя квіточка. Що тебе чекає взимку? Мушко-одноденко, яка ж ти крихітна в порівнянні з тією блискучою зіркою, з котрою я колись візьму шлюб, і ложем нам cтане Чумацький Шлях. Ти нікому не розкажеш свій сон, бо тобі буде соромно. "Більше не треба так робити..." — чує він чийсь голос. Здогадується звідки і свариться пальцем на білу хмарку, що підкрадається до сонця. Треба йти. Відпочинок скінчився. Він цілує Марію там, де б’ється на шиї тонка жилка. І все навколо здригається від болісного стогону дівчини. Це так несподівано й страшно, що він відсахується і йде геть, майже тікає, ніби злодій чи вбивця.
...Артур підійшов до дзеркала. "Наче покійник, — подумав він, угледівши бліде лице з почорнілими губами і тьмяними, глибоко запалими очима. — Не поїду завтра в село".
Вийняв з бару келишок, налив коньяку і випив одним духом. Коньяк прояснює голову. Потім, уникаючи дивитись на свою колишню оболонку, дістав з шафи бутель з нігілятором. Через двадцять хвилин ця моторошна лялька щезне. Артур пішов у ванну, скинув з себе поплямлену вином одежу, увімкнув душ: дуже гаряча вода, потім холодна, знову гаряча, мило, шампунь. Місяців два він не матиме цієї приємності, хіба коли приїжджатиме на вихідні.