Не встиг він це подумати, як опинивсь у своїм власнім ліжку перед телевізором. Йшов детектив. У соборі знайшли священика з проламаною головою. На екрані дефілювали монашки, красиві, як кінозірки. Їм хотілося палких обіймів, танців, яскравої одежі, але вони вдавали, що нічого не хочуть.
З хазяйчиної кімнати вийшов старий рябий кіт з пошарпаним вухом, надсадно і хрипко нявкнув, сів перед телевізором, чухаючи собі спину.
— Киць-киць, — покликав його Петро, котрий ніяк не міг зігрітись у широчезному ліжку.
— Чого тобі? — буркнув кіт. Голова у нього трохи сплющилась від складної фізичної вправи — чухання задньою лапою.
— Як це тобі вдається? — нещиро здивувався Петро, якому конче хотілося, щоб кіт поспав біля нього, бо у фільмі, здається, збиралися ще когось пришити.
Кіт лише гордовито пирхнув.
— Не хочеш, не треба! — підкреслено байдуже мовив Петро і втупився в телевізор.
Це вплинуло на кота. Він почухався ще трохи і сказав:
— А я й не вечеряв. Де вже тут спати!
— То злови собі мишу.
— А я хочу бутерброда з чорною ікрою!
...Петро знову опинився на канапі, застеленій домотканим килимом, з чаркою в тремтячій руці.
— Може, обійдемося без жартів?! — визвірився він, не годний себе стримати.
— Ти щось сказав? — зазирнув до кімнати Артур. — Я тут шкарпетки натягаю. Старий любить повний парад.
І знову щез.
"Чортзна-що", — подумав спантеличений Петро і голосно мовив:
— Я тобі книжку забув привезти. Може, іншим разом?
— Погано, коли людина забуває.
— Я ж не збираюсь її привласнити.
— Я не це мав на увазі, — сухо відказав Артур.
"Не буду більше в нього брати книжок!"
— Де це твій знайомий? Уже пів на одинадцяту, — позіхнув Петро.
Артур підійшов до годинника, що стояв на книжковій полиці, і спокійнісінько перевів стрілку:
— Дев’ята тебе влаштовує?
— Мене влаштовує, але для решти людей зараз пів на одинадцяту.
— Ха! Час — відносне поняття. Щойно, коли я надягав шкарпетки, ти в цьому переконався. Люди створили ілюзію часу, щоб не розминутись у просторі, а все одно розминаються, аж гай гуде. Стривай, ти так дивишся, наче повірив, що я всемогутній. Я лише звільнений від багатьох умовностей...
— А що, так легше жити?
Артур на хвильку розгубився:
— Ну, якби це було головним...
— А я б хотів, щоб мені жилося легше, тобто вільніше. Не якісь там особливі матеріальні блага, а власне житло і можливість подорожувати скільки заманеться. Це тепер з’явилось таке бажання, відколи пішов на роботу.
Петро випалив ці слова скоромовкою, бо йому все-таки ніяково було за свої невисокі мрії.
— Смішно, правда?
— Чого ж, — ліниво потягнувся Артур. — Мене тішить твоя щирість. І взагалі, цьому лихові можна зарадити. Де ж це наш дідуган? Напевно, засідає в ЖЕКу.
— Я не прошу в тебе допомоги...
— Звісно, краще просто мріяти. Здійснення всіх бажань робить людину нещасною, — лукаво мовив Артур.
Пролунав дзвінок у двері, різкий і настирливий. Коли на нього натискав Петро, звук виходив мелодійним. Чергова витівка Артура: різні дзвінки для кожного з гостей. Петрові, щиро кажучи, не хотілось зараз ні з ким знайомитись.
Та йому й не довелося. Прийшов не хто інший, як старий у парусиновому плащі. Мав на собі той самий плащ, але під ним доволі пристойний костюм і сорочку в коричневу смужечку.
— Сідайте, будь ласка, Мойсею Ароновичу, — заметушився Артур перед дідком, наче той був якимось великим начальником, що збирається, але ще не йде на пенсію.
— Вам, молодим, треба повчитись у нас пунктуальності, — зауважив Мойсей Аронович, тицьнувши висохлим пальцем на годинник. — Я ж казав, що прийду о 21.30!
Потім зручно вмостився за столом, ковзнувши по Петрові таким поглядом, яким дивляться пенсіонери, влізаючи у переповнений автобус, на дівок і парубків, що сидять на місцях для дітей та інвалідів.
— Ви запрошені сюди, юначе?
Петро спалахнув.
— Мойсею Ароновичу, це мій товариш Петро. Я ж вам говорив про нього...
— Ага. То хай лишається.
— Може, я піду? — забурмотів ображений до глибини душі Петро, але Артур так глипнув на нього, що він мусив сісти за стіл.
— Ну, Мойсею Ароновичу, з вас тост!
Петро не впізнавав зухвалого волелюбного Артура, який мало не побожно позирав на старого нечупару з відрослими нігтями й бридкими манерами.
Старий хвацько підставив келих під шампанське і, зачепивши виделкою кусник оселедця, ротом, повним слини, просичав:
— За Ренесанс!
І звів очі догори, наче звертався до захмареного неба, хоч до того було ще цілих два поверхи. Артур випростався. У його очах, здалося, блиснули сльози.
"Сектанти, божевільні, аферисти, а може, все вкупі", — вирішив про себе Петро. Разючий контраст між жебрацькії вбраним старим, від якого аж смерділо самозадоволенням, і дженджуристим світським молодиком наводив на думку, що цих двох зв’язують ділові стосунки, в таємницю яких краще не встрявати.
— У нас сьогодні був товариський суд у ЖЕКу, — накладаючи в тарілку третій салат, плямкав Мойсей Аронович. — Дивуєшся, де в людей почуття обов’язку? Три місяці не прибирати на сходах! Всі зайняті, всі працюють. Але ти перш за все сусід, громадянин. Державу дала тобі квартиру не для того, щоб ти занедбував громадські площадки і східці. Правильно я кажу чи ні?
— Цілком правильно, Мойсею Ароновичу! Яке ж рішення виніс товариський суд вашого ЖЕКу?
— Виселити! Або ми, або вони. Хай не пропадають по три місяці по відрядженнях. А ще кандидати наук!
— Та ви що?! — обурився Петро, котрому аж защеміло серце, хоч сам він квартири ніколи не мав. — За таку дурницю позбавляти людей житла!
— А щоб іншим не кортіло! Непокараний злочин гірше пошесті чуми, холери...
Зачувши про холеру, Петро схопився з місця і ослаблим голосом попрохав дозволу піти покурити на кухню.
— Зачини двері за собою, бо протяг, — турботливо нагадав Артур. — І довго там не сиди...
Виходячи, Петро ще почув:
— Ти що, не міг дістати свіжішого балику?
От нахаба! Петро глянув на годинник: за десять дванадцята. То був його годинник, а не Артурів. Петро вмостився біля електричної плити, увімкнув одну конфорку і запалив цигарку. Він анітрохи не захмелів і почувався вкрай стомленим. За вікном діялося казна-що. Вітер раз у раз вривався у напіввідкриту кватирку.