Настрій у нього кращав. Завтра неділя, і можна буде гарненько виспатися. Артур обтерся, заліз у піжаму, а одежу намочив, посипавши порошком. Прати йому вночі не хотілося.
Нігілятор спрацював на славу. З’їв навіть шматок килимка, тепер доведеться купувати новий. Артур прибрав зі столу: повні тарілки поставив у холодильник, бруд-
ні в раковину, недоїдки і крихти зсипав у бачок для сміття. Скатертину згорнув. Залишив тільки на журнальному столику коньяк, келишок, пляшку соку і тарілку з бутербродами. На підлозі, коло того місця, де сидів Мойсей Аронович, було страшенно насмічено. "Ото вже переграв, — незлобиво подумав Артур. — Не мине й п’яти років, як сусіди по комуналці з великою полегкістю на серці повезуть цю мумію на цвинтар, не здогадуючись, що плюгавий дідок прожив уже двадцять людських життів і відтепер має право ніколи не вдаватися до цього лицедійства. А мені ще ого-го!"
Артур зітхнув, підмів підлогу, порозставляв усе по місцях. Потім знов пішов на кухню і перемив посуд. Ця робота до біса стомлювала, але приглушувала скімління, яке йшло чи від недосвідченого Артура, чи від колишнього господаря тіла.
"Сиди тихо! — наказав він отому, що борсався в ньому від Петра. — Хай людство дякує, що позбулося ще одного з комплексом неповноцінності. А тебе, голубе, чекав би алкоголізм і біла гарячка. Гм, а раптом я отруїв ціанистим калієм майбутнього Песталоцці або зразкового сім’янина? Та ні, не годиться піддавати сумніву гороскопи. Магія всесильна, хоч я, наприклад, вряд чи зумів би перевтілитись у злісного анонімника чи ката Марії-Антуанетти. Втім, я вчинив сьогодні звірячий злочин, але тут комар носа не підточить, не те що слідчий..."
Він пив коньяк, однак не п’янів. Нараз йому пригадалися мандрівки в космос, й Артур ледве не завив від туги. Простір, захват, астероїди, що розсипаються від одного дотику... Тільки порожнеча велична по-справжньому, бо нічого не означає.
Згодом, після земних мук, буде все: не лише Сонячна система, де знайома кожна каменюка, а Галактика і далі, далі... Нові шляхи, п’янке відчуття, що ти один з небагатьох, хто може не боятися газових туманностей, мільйонноградусної температури, радіації, і що людина ніколи не досягне того, бо вона кінечна. Людство смертне і йде до виродження. Наші зусилля зберегти людський рід від тотальної загибелі — лише крапля обезболюючого, яке продовжує агонію на мізерний відтинок часу, а далі зовсім перестає діяти.
— Чого це я розмудрувався? — тоскно подумав Артур і вже хотів хильнути з келишка, але зрозумів, що це не допоможе. Він зняв телефонну трубку, набрав номер і почув:
— Якого біса?
— Я все зробив, Мойсею Ароновичу.
— То лягай спати.
— Не хочеться, — тихо і сумно мовив Артур. — Політати б...
— У відпустку політаєш.
— Коли ще вона буде, Мойсею Ароновичу...
— Скоро. Років через п’ятдесят, — хіхікнув дідок і кинув трубку.
Список
Подальші події не мали вже трагічного характеру. Артур, він же Петро Іванович Канавченко, маючи при собі лікарняний листок з діагнозом "гостре респіраторне захворювання", поїхав у богом і людьми забуте село, де половина хат стояла пусткою. Артур проводив уроки, потім лягав відпочивати, готувався до завтрашніх занять, дивився телевізор, читав. Іноді ходив до лісу. Грошей мав достатньо і гарно одягався, але в клубі на танцях його ніколи не бачили. У селі балакали, що він має наречену в місті і довго тут не затримається. Це нікого не дивувало, бо рано чи пізно школу збиралися закрити через відсутність учнів.
І все ж працювати сільським вчителем, обплутаним демагогічними приписами і бюрократичними інструкціями, було нелегко. Усім тим нещасним сіячам розумного, доброго й вічного, на котрих чигала ціла купа вельми поважних чиновників, Артур щиро співчував. Та й дітей, привчених до штампів і готових відповідей, було шкода. Якби кожного вчителя замінити магічним двійником, ще можна було б якось врятувати становище. Але де набереш стільки магів із комплексом неповноцінності, придатних для таких перевтілень? Справжню суть імітації Артур мав пізнати наприкінці свого перебування на землі. Цим він схожий на людей, які тільки перед смертю усвідомлюють, як саме мали прожити своє однісіньке життя.
Артур не міг залишитися в селі, бо цього не хотів Канавченко. Через три місяці він звільнився з роботи і пішов працювати в науково-дослідний інститут, хоч ніякої моральної насолоди від того не мав. Батьки на нього ледь не молилися. Він став поважнішим, пильнував за своєю зовнішністю, приїжджав щомісяця додому. Мати всім хвалилася, що Петрусів товариш залишив йому квартиру, а сам поїхав на кілька років до Африки.
Вростання мага у середовище людської моралі — процес дуже цікавий, хоча справжньою людиною маг ніколи не стане. Він завжди трохи осторонь, вважаючи, що кепкування над людськими звичаями, гра з ними — то єдиний шлях пізнання. Розпорошуючись між людьми, маги, однак, не асимілюються, тримаються купи і завжди виручають одне одного. Інакше вони б не вижили.
Спілкування зі смертними, особливо в неробочий час, обтяжувало Артура. Він, як і всі маги, полюбляв горду самоту, тобто вільний простір довкола себе і мінімум обов’язків. "Експериментувати", як це робив Мойсей Аронович у своєму ЖЕКу, він не вмів. Однак наш молодий спеціаліст хотів працювати з вогником. Кому не відоме це почуття на старті трудової діяльності? "Вогник" у двійництві — є не що інше, як більший чи менший процент демонізму, і вважається особливим шиком. Тут йдеться не тільки про те, щоб полякати звичайних смертних ефектними сценами, які одностайно визнаються психіатрами за галюцинації. Клієнт, схильний до неврозів, під впливом різних просторово-часових зміщень зазнає ще більшого розладу психіки, і трансплантації двійника відбувається легше. Але й почуття міри треба мати. Божевільний клієнт не відчуває вже ні гармонії, ні дисгармонії зі світом.
Перше засідання магічної вченої ради, на якому побував Артур — Максиміліан — Петро, викликало у нього дуже суперечливі враження. Голова без тіла трохи злякала, хоча на практикумах з магічної медицини він надивився ще не такого, але там усе сприймалось якось природніше. Збираючись на вчену раду, Артур хотів прихопити детектив, проте стримався. І дарма, бо кілька молодиків щось захоплено читали. Один із них особливо сподобався Артурові своєю іронічною посмішкою. Був приблизно його віку, з чорною бородою, у джинсах і шкіряному піджаку. Визначити, скільки він мав імен, було, однак, важко.