— Пані вчителько...
Вона почула. Відійшла зі мною вбік, нагнулася:
— Ти чого?
І тут я сказав зовсім тихо:
— Попросіть, будь ласка, директора, щоб він маму не викликав.
Так тихо сказав, ніби на вухо. Незручно бути маленьким. Весь час треба задирати голову... Все відбувається десь нагорі, над тобою. І відчуваєш себе якимсь розгубленим, кволим, нікчемним. Може, тому ми любимо стояти біля дорослих, коли вони сидять,— так ми бачимо їхні очі.
— Чому директор викликає твою маму?
Мені соромно сказати. Неприємно розповідати таку дурницю. Я опустив голову, а вчителька нагнулася ще нижче.
— Адже якщо я не знаю, я й просити не можу. Ти дуже наколобродив?
Я кажу:
— Ні.
Та я й сам не знаю, чи так це.
— Ну, розкажи.
Можливо, ми тому неохоче розповідаємо про щось дорослим, що вони завжди кудись поспішають. Завжди здається, що все це їх не стосується, що вони просто так скажуть що-небудь, аби відкараскатися, відчепитися швидше. Та й правда, у них свої справи, а в нас — свої. От ми й стараємося завжди розповісти коротко, щоб не забивати їм голову. Ніби наша справа не така вже важлива, нехай тільки скажуть: так чи ні.
— Я біг по коридору. І налетів на директора.
— І вдарив його?
— Ні, тільки рукою вперся йому в черево.
— В живіт,— поправила вчителька.
І усміхнулась.
А за хвилину все вже було залагоджено. Я подумав: "Дякую",— і пішов до класу. Навіть не вклонився. Це, мабуть, було нечемно. Та нехай, дарма. Аби тільки знову сісти за парту, щоб швидше все це скінчилося.
А на останньому уроці вчитель читав про ескімосів. Зима в них триває півроку, а оселі вони будують із снігу. Такі хатини називаються "іглоо". Можна і вогонь всередині розпалювати, але має бути завжди холодно, бо розтане житло.
Коли я був дорослим, я вже знав усе це про ескімосів і, можливо, навіть більше. Та мені якось було не до них. Я навіть жодного разу не подумав про те, чи є вони насправді. Тепер інша річ. Тепер мені їх шкода.
Хоча очі в мене відкриті й дивлюсь я на вчителя, а бачу безкраї крижані поля — тільки лід і сніг. Жодного кущика, жодного деревця. Ні сосни, ні билинки. Нічого. Тільки лід і сніг. Потім настає ніч. Вітер, пітьма, іноді лише північне сяйво. І я відчуваю цей холод і цю нудьгу. Бідолашні ескімоси, холодне в них життя! У нас найбідніший хоч на сонечку може погрітись.
Коли вчитель читав, так тихо було. Лише один раз позаду хтось зашепотів. Учитель навіть і не глянув на нього, але ми озирнулись. Якби й знайшовся друрень, якого б це не обходило, він не насмілився б заважати. Нехай би тільки спробував!
Принишклі діти так і вп'ялися очима в учителя, навіть кліпнути бояться. Мабуть, теж бачать перед собою вічні крижані поля.
Шкода, що географія була не перед уроком малювання. Я б тоді краще намалював. Я намалював би очі дітей.
Правда, коли того учня карали лозиною, діти дивились інакше. Зараз у їхніх очах мрійливий вираз, а тоді був жах.
Я дістаю зошит для малювання, роздивляюся свій триптих і перестаю слухати. Стомився я від переживань за цих нещасних ескімосів.
Добре, що я знову маленький. І добре, що я не ескімос чи китаєць. Скільки дітей страждають на світі. Циганчата, китайці, негри. Дивно влаштовано світ. Отак народишся негром, і потім до смерті ним лишаєшся. А що вдієш?
Раптом у класі зчинився шум. Що таке? Всі кричать, сперечаються. Я не зразу здогадався, про що читав учитель. Мабуть, про те, як полюють на моржів і тюленів.
Усі про щось запитують. Один хоче знати одне, другий — інше. Навіть з-за парт повибігали. Учитель каже, щоб усі сіли, що він через крик нічого не чує і, поки всі не заспокояться, відповідати не буде. А діти не можуть заспокоїтись, бо кожному кортить знати все детально.
— А хліб ескімоси їдять? А чому вони не поїдуть туди, де тепліше? А чи не можна їм збудувати цегляні оселі? А хто дужчий, морж чи лев? А може ескімос замерзнути до смерті, якщо заблукає? А вовки там є? А читати вони вміють? А чи нема серед них людожерів? Чи люблять вони білих? Чи є в них король? Звідки вони беруть цвяхи для санчат?
Один розповідає, як його дідусь одного разу взимку заблукав у полі. Другий — про вовків. Кожен кричить, щоб решта сиділи тихо, бо він сам хоче сказати чи запитати щось важливе.
Якщо людині до чогось нема діла, вона може й почекати. А до ескімосів дітям ще й як є діло. Адже вони хвилину тому ніби самі жили на краю землі, на самісінькому полюсі, і тепер хочуть знати, як живуть їхні близькі, знайомі, родичі, які там лишились і яким погано. Прагнуть їм допомогти.
Коли раніше висилали в Сибір політичних в'язнів і хто-небудь звідти повертався, то матері, сестри й наречені теж розпитували, яке там життя, що вони там роблять, вернуться колись чи ні? Бо ж із листа небагато можна дізнатися.
І з книжки так само. Вчитель повинен ще раз сам розповісти все, що йому відомо про моржів, про сніг, про оленів, про північне сяйво. А дещо й повторити. Тому що діти від хвилювання не все чули.
Для вчителя це четвертий урок, четверта година роботи в школі, а для класу — звістки з далекого краю від дорогих людей. І вчитель стомився, і ми — тільки по-різному.
І ось наростає роздратування. З нього досить, а ми хочемо ще!
Вчитель майже розсердився. Погрожує, що нізащо ніколи нічого не читатиме.
Ніколи!
На хвилину стало тихіше, хоча ніхто н не повірив. Якби він сказав "тиждень", а то — "ніколи". Л якийсь дурень починає блазнювати.
— Е, ні, пан учитель не такий лихий! Вони — йолопи, що галасують, але хлопці непогані!
Ніби й заступається, проте відразу видно, що хоче вчителя із себе вивести, щоб скандал вийшов. І вчитель розкричався. Завжди один такий знайдеться. Чи йому ні до чого діла немає, і він навіть не любить, коли урок цікавий, тому що тоді в класі має бути тихо,— адже всі слухають. Чи просто на зло заважатиме, бо йому саме в цей час щось не сподобалося.
Вчитель уже дивиться, кого б вигнати за двері, вже глянув на годинник, бо хоче, щоб швидше все це скінчилось. І всім стає неприємно. Навіть сам учитель шкодує, що все так вийшло, тому що знає: слухали його добре. І він стримується, витискає з себе усмішку й каже:
— Ну, ти там, ораторе, повтори, про що я читав.