На картині ліворуч — шмагають справжньою лозиною. Хлопець лежить на лаві, сторож тримає його за ноги. А вчитель каліграфії з борідкою підняв угору руку, в руці — лозина.
Отака похмура картина, наче все це в тюрмі. Я навмисне дав темне тло.
Згори я надписав: "Триптих, стара школа".
Коли мені було вісім років, я ходив до цієї школи. Це була моя перша початкова школа, називалась вона підготовча.
Пригадую, одного хлопчика відшмагали. Бив його вчитель каліграфії. Не знаю тільки, чи вчителя звали Кох, а учня Новацький, чи учня Кох, а вчителя Новацький.
Страшенно я тоді боявся. Мені здавалося, що, коли скінчать його бити, схоплять мене. І нестерпно соромно було, бо його били по голому тілу, спустивши штани. І це — при всьому класі, на уроці каліграфії.
Гидко мені потім було дивитись і на хлопця, і на вчителя. І коли хтось гнівався чи гримав, мені здавалося, що зараз почнеться екзекуція.
Той Кох чи Новацький був хлопцем непорядним. Одного разу вій чергував і, замість намочити ганчірку під краном, взяв і напудив на неї. А тоді ще й хвалився, усім розповідав про це.
Учитель зайшов, звелів витерти брудну дошку. Ніхто не захотів. То він розізлився і сам узяв ганчірку. Вже не пам'ятаю, чи сміятись усі почали, чи як, досить того, що йому все розповіли. За це винуватець і дістав лозини.
Я був тоді зовсім маленький і ходив до тієї школи недовго. Але я бачу все так ясно, ніби це було вчора. І відчуваю все так само.
І ось я малюю. Олівець так і бігає по паперу. Мені навіть дивно.
Голівки в учнів виходять маленькі, проте я стараюсь, щоб усі вони були різні й кожне обличчя мало свій вираз. І щоб усі учні були в різних позах: один сперся на лікоть, другий трохи підвівся. Себе я теж намалював, тільки не в першому ряду.
Малюю, а вуха в мене так і горять: жарко, і ніби когось наздоганяю.
Це я малював з натхненням.
Адже я був уже один раз дорослим і знаю, що називається натхненням. У Міцкевича, коли він писав "Імпровізацію", було натхнення. Проповідники теж з натхненням свої проповіді виголошували.
Натхнення — це коли важка робота стає раптом легкою. І тоді дуже приємно малювати, писати, витинати, що-не-будь майструвати. Все тоді виходить, а ти навіть і сам не знаєш, як ти це робиш. Ніби все само собою робиться, ніби хтось за тебе працює, а ти тільки спостерігаєш. А коли скінчиш, дивуєшся — немовби це не твоя робота. І стомився, і задоволений, що так добре вийшло.
Коли приходить натхнення, то не помічаєш навіть, що діється довкола.
По-моєму, діти часто працюють з натхненням, тільки їм заважають.
Приміром, розповідаєш що-небудь, або читаєш, або пишеш. І виходить добре. Чи зразу розв'язав задачу. Навіть може вийти якась помилка, та все-одно це не помилка або помилка дуже маленька. А тут раптом перервуть, примусять виправити, повторити, щось іще додадуть, розтлумачать. І вмить усе пропало. Ти злишся, тобі вже й продовжувати не хочеться, і нічого не виходить.
Натхнення — це ніби розмова людини з богом. І ніхто не має права втручатися. Тому що в цей час вона має бути сама, нічого не бачити, не чути.
Так було й зі мною. Вчителька стоїть біля моєї парти іі дивиться, як я малюю, а я й не помічаю. Знай собі малюю. Тут рисочку додам, там цяточку, і виходить усе краще й краще.
Вчителька, мабуть, довго так стояла, тільки я цього не
знав.
А я подивлюся здаля на малюнок і знову щось підправлю, та все обережніше. Бо якщо надто багато підправляти, можна все зіпсувати. Я стомився. І раптом відчув, що на мене дивляться. Підняв голову, а вчителька усміхнулась і погладила мене по щоці.
Я не люблю, коли мене хтось гладить чи доторкається. Але рука у вчительки була прохолодна і м'яка. І я теж усміхнувся.
Вчителька питає:
— Звідки ти знаєш, що це триптих?
— Знаю, я на картині бачив, на листівці, в костьолі.
Я збиваюсь і червонію чимраз більше. А вчителька питає:
— Можна? ,
Я подаю їй зошит і кажу:
— Прошу.
Вчителька оглядає мої давні малюнки і цей, останній. А Вишневський зіскочив зі своєї нарти і теж носа суне, каже:
— Триптих.
Я злякався, що вчителька почне мій малюнок хвалити і всім показувати. Невже вона не розуміє, що серед стількох дітей завжди знайдеться один заздрісник чи якийсь блазень, який буде потім чіплятись і висміювати? І вчителька, видно, зрозуміла це, тому що звеліла Вишневсько-му сісти на місце, а мені сказала тільки:
— Ну, тепер відпочинь.
Закрила зошит і обережно поклала переді мною на парту.
Обережно, акуратно.
Я тієї ж миті подумав, що якби я знову став учителем, то не кидав би зошити на парту, коли неправильно написано, не перекреслював би жирною рискою, що аж чорнило бризкає. Я клав би їх так само обережно, акуратно, як ця вчителька.
Відпочивав я недовго: урок скінчився. Мені треба йти в учительську. Але в дверях учительської стоїть директор, і я зупинився. І вчителька поруч стоїть. Хтозна, що мені казати. І сторож підходить...
Я вже двічі починав: "Будь ласка, пане директор...", але знаю, що директор не чує, бо я промовив тихо. Страх як неприємно, коли тобі треба щось сказати, а почати соромно.
Вони розмовляють про якісь там свої справи, а я навіть нічого не чую. Нараз директор звертається до менеї
— Іди в шостий клас і подивися, чи там глобус. Та мерщій, кулею!
І тільки він глянув н.а мене, як, видно, все пригадав, бо сказав:
— Та дивись. Не налети на когось по дорозі!
Прибіг я в шостий клас, а діти мені кричать:
— Гей, вимітайся, чого приліз?
— Глобус у вас?
— Ти ба, чого захотів!
І виштовхують. Я поспішаю, а вони ще штовхаються. Я вирвався і кажу:
— Директор питає.
А один не розчув і репетує:
— Ти ще тут? Забирайся, щеня, поки ціллйі
Я не знав, що робити. Знову кричу:
— Директор!
—• Що — директор?..
— Питає, чи глобус у вас?
— Нічого у нас немає, ясно?
Ляснув мене рукою по голові й грюкнув дверима перед самим носом.
Я вертаюсь до вчительської, а що казати, не знаю.
— Вони сказали, що нема.
На щастя, один учень саме несе глобус. І сердиться, що знову поламають. Порозумітися з директором немає ніякої змоги, а відкладати не хочеться. І я у відчаї потягнув за рукав учительку. Не потягнув, а ледь тільки доторкнувся і кажу тихенько: