Мені, мабуть, не варто було казати йому так, хоч це була щира правда. Бачили б ви, як спалахнули люттю батькові очі! "Негіднику! — закричав він, схопившись з лави і стукнувши посохом об підлогу. — Геть із Галича! Не хочу бачити тебе! Ти не любив і не любиш мене! Ненавидиш свого брата Олега! Думаєш тільки про волость! Ждеш моєї смерті, щоб захопити все князівство! Геть! А то посаджу в поруб — і згниєш там! Гей, люди!.."
Гнів спотворив його обличчя. Я знав, що батько в такому стані здатний на все. І не став випробовувати долю, — миттю покинув Гору, поспіхом попрощався з жоною та дітьми, схопив найнеобхідніше в дорогу і поїхав з Галича. Куди? Аби подалі!
На цей раз я вирішив шукати захисту і порятунку не на Волині, не в Польській, Київській чи Чернігівській землях, де я вже побував, а в Турові, на Прип’яті, у Святополка Юрійовича. Та погрози Ярослава Галицького долетіли і в той глухий край. І Святополк порадив мені шукати притулку в Смоленську, у Давида Ростиславича. Дорога туди була далека — через Слуцьк, Дудутки[40], Мінськ, Друцьк і Ршу[41], але я її подолав досить легко, бо Святополк дав мені криті сани, добрих коней та проводжатих, забезпечивши також харчами та теплим одягом. Напровесні я вже в’їздив у Смоленськ. Недовго ж був я у Давида, брата Рюрикового, мого свояка, — адже його третій, покійний брат Мстислав держав нашу сестру. Не знаю, чи любив він кого-небудь у житті, окрім себе. Мені здалося, що ні. Полохливий на полі бою, він був полохливим і дома. Дізнавшись, яка причина привела мене аж у Смоленську землю, він не на жарт перелякався і став випроводжати мене до вуя мого Всеволода Юрійовича у Володимир. Я поїхав би відразу, але весна, а потім пізня повінь затримали мене в нього, і тільки на початку місяця червня минулого року я добрався до Володимира та Суздаля.
Мій вуй Всеволод молодший за мене на три роки, і ми з ним відразу поладили. Прийняв він мене, як рідного, та й не забув, що волю він здобув взамін на мою неволю. А що треба князю-ізгою? Теплий куток, харчі та добре слово. Все це я мав. Не мав лиш душевного спокою. Мати лежала мертвою у церкві Богородиці Золотоверхій — я ходив до неї кожної неділі, але не міг розповісти їй про свої біди, поділитися своїм горем. А якщо й розповідав, припавши до кам’яної плити, то вона не чула мене, не подавала свого голосу втіхи і розради.
Не було біля мене і тих, кого я любив найбільше, — незаконну, але кохану жону мою та хлопчиків моїх маленьких, за якими скучив безмірно. Не було того ранку, коли б я, встаючи зі сходом сонця, не летів думкою до них у далекий і рідний, хоч і не мій Галич, не посилав їм свого благословення.
Нелегкий то був для мене час, хоча, повторюю, вуй Всеволод не забув, кому має завдячувати своїм визволенням з полону київського. І робив усе, аби скрасити моє життя в чужому краю. Хоч і тужив я за Галичиною, за своїми рідними маленькими соколятами, за коханою ладонькою, та все ж якось жилось. Однак біда одна не ходить, а й другу за собою водить. Цієї весни у Володимирі сталося лихо, що перевернуло не тільки моє життя ізгоя, втікача, а й життя князя Всеволода та всіх володимирців, — сталася жахлива пожежа, внаслідок якої вигоріло все місто, — князівські тереми, боярські хороми, дерев’яні церкви та будинки городян. Усі в один день залишилися без нічого — без житла, без одягу, без ніяких припасів. Князь із двором перебрався у Суздаль, духовенство знайшло пристановище у суздальських церквах та навколишніх монастирях, бояри — у вотчинах, а простолюдини сяк-так обладнали собі землянки і почали по велінню князя зводити новий город.
А що ж мені? Обтяжувати своєю присутністю Всеволода? Після того, як згоріла над могилою нашої праведниці-матері церква Богородиця Золотоверха, там уже мене ніщо не тримало. Я подякував вуєві Всеволоду за хліб-сіль і помандрував у далеку дорогу. Єдиною рідною людиною, що могла і мала змогу прихистити мене, залишалася тепер сестра Євфросинія. Ось сюди, до тебе, сестронька, і до тебе, Ігорю, і прибув я нині. Приймете — дякуватиму, не приймете — серця на вас не матиму: світ широкий, десь прихилюся... Піду до двоюрідного брата Володимира Глібовича у Переяслав. То моя остання надія — може, він прийме...
3
Сумна це була розповідь. І хоча Володимир намагався бадьоритися і не показувати, як йому важко на душі, однак було видно, що за кожним його словом таїться відчай і глибока туга.
Він зітхнув і опустив голову, уквітчану темними хвилями густого, злегка закучерявленого волосся, що спадало йому мало не до пліч.
Поки він розповідав, Ярославна, не зводячи з нього очей, мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула його пониклу голову собі до грудей і заридала.
— Бідний братику мій! Соколику мій! Скільки ж горя ти зазнав! То чому ж прямо до нас не поїхав, а помандрував у Турів, Смоленськ та Володимир! Чому поневірявся по чужих кутках? Ми б же тебе привітали, як брата, прийняли б з відкритими обіймами! — і підняла на Ігоря заплакані очі. — Правда ж, ладо мій любий? Залишимо Володимира в себе?
— Звичайно ж, дорога моя, — відгукнувся Ігор. — Хай живе у нас і рік, і два, і скільки потрібно буде. Не їхати ж йому до Володимира Переяславського. Після того, що трапилось між мною та Мономаховичем у тому зимовому нещасливому поході, навряд чи захоче він прийняти брата твого, а мого свояка.
Тут сплеснула руками княгиня Ольга, красна Глібівна, зобразила на ясному личку гнів.
— Що-бо ти мовиш, Ігорю! Мій брат добрий і чуйний! Ти його просто не знаєш, — та він і комашки не зобидить без потреби! Тож мені дивно чути, що він не прийме свого двоюрідного брата! — І повернулася до мужа, що саме приклався до кухля з пивом. — Скажи, Всеволоде! Скажи, яр-туре!
Вона простягла руку і погладила його по левиній гриві і крутій шиї степового тура. Відчувши доторк її тендітних пальців, він на мить завмер, примружив очі від задоволення і відразу ж заспокоївся і погодився з її думкою. Не було випадку, щоб цими своїми звичаями-обичаями юна княгиня не приборкала свого буйного яр-тура, як вона звикла називати мужа.
Всеволод цмокнув її в рожеву щічку.