— Звичайно, люба! Звичайно, красна моя Глібівно! Я згоден з тобою!
— Але ж ти не чув, про що я тебе питала, мій туре, — капризно закопилила губенята княгиня. — Ти саме дудлив пиво і не слухав мене!
— Справді, не слухав, не чув, — відразу погодився Всеволод. — А про що ти питала?
— Який у мене брат Володимир? Правда ж, добрий, чуйний і справедливий?
— Ще б пак! А хіба в цьому хтось сумнівається? Давай-но його сюди на розправу!
— Та ж Ігор! Який-бо ти, їй-богу! За пиво ладен все на світі проміняти, навіть жінку!
— Що ти, люба! — випнув груди колесом Всеволод. — Та все пиво світу не варте твого мізинця!
— Можна повірити! — усміхнулася Глібівна, але тут же зашарілася від задоволення, бо слова його, як завжди, були щирі.
Володимир Галицький з цікавістю розглядав цих закоханих молодят, що так гармонійно підходили одне одному, і в душі позаздрив їм, їхньому коханню, їхньому щастю, їхній природній безпосередності. Невідомо, який Володимир Переяславський, а Ігор добрий! Не залишив ні молодшого брата, ні племінника Святослава без волості. Із свого скромного Новгород-Сіверського князівства виділив першому Трубецьк, а другому — Рильськ, і між ними встановилася не тільки приязнь, а й братерська дружба та взаємна любов. От би між усіма князями так! Щоб не розбрат, не міжусобиці розділяли їх, а єдність і братерство панували між ними! Тоді б не страждала Русь, не страждала б Україна Переяславська, Київська та Сіверська від нападу половців, Галицька — від угрів-хиннів, Волинська — від ляхів, а Полоцька — від литви. Та ба! Нема між ними єдності, се — моє, і те моє теж, — сказав брат братові. Навіть батько синові каже це! Рідний батько не виділив йому, синові, невеличкої волості для прокорму сім’ї, вигнав з дому, зробив ізгоєм, як і племінника Івана Берладника. А Ігор так не зробив — наділив усіх землями.
Тим часом Ярославна витерла сльози і пригорнулася до чоловіка.
— Дякую тобі, ладо мій, дякую за брата. Гарний ти у мене, добре серце маєш. Я така щаслива, що саме ти судився мені!
Ігор прихилився до неї і поцілував у шовкові коси. Він був також щасливий, що доля послала йому Ярославну, ніжну, гарну, розумну і люблячу жону та матір його дітей, до якої він усе більше й більше прив’язувався своїм суворим серцем.
— Я ось що вирішив, ладонько, — сказав голосно, звертаючись і до неї, і до всіх. — Наш син Володимир має лиш п’ятнадцятий рік, — недосвідчений ще. Тож Володимир Ярославич, вуй його, живучи тут, у Путивлі, наставлятиме його на путь істинну, навчить і військової справи, і книжної премудрості, і життя. Як ви, два Володимири? Помиритесь?
Юний Володимир Ігоревич схопився зі свого місця, оббіг довкола столу і поцілував батькові руку. Очі його сяяли.
— Дякую, таточку! Я такий радий! — Потім поцілував матір у щоку і в руку, а вуя — в голову. — Хочу бути таким розумним, як вуй Володимир!
Володимир Ярославич пригорнув його.
— Дякую, Ігоре! Дякую, брате! Ти ощасливив мене! Ми з юним князем знайшли вже спільну мову. Я довіку не забуду твоєї доброти!.. Каюсь, був про тебе іншої думки. Бо ж усім відомо, які запальні, а часом несамовиті Ольговичі, — твій дід Олег, невтомний войник, що все життя провів у сідлі, ворогуючи з Мономахом, твій батько Святослав, запальний до самозабуття, якого, бувало, хлібом не годуй, а лиш дай ув’язатися в котору, в битву, твій покійний старший брат Олег, що погромив кочовища хана Кзи і його родовичів. І про тебе не раз чував: Ігор гарячкуватий, гордий, у гніві нестримний! Не приховаю, що це й було причиною, чому я не приїхав прямо до вас, у Новгород-Сіверський... Побоювався... А виходить — помилявся... Добрий ти!
Ігор подумки усміхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справді ж він добрий? Чи добре у нього серце?
На ці питання він і сам би не зміг відповісти, бо ніколи не задумувався над тим, який він є. Син свого неспокійного, жорстокого часу, коли Руська земля — від Карпат до Волги і від Сули до Волхова — колотилася в лютих князівських которах-чварах, коли чорними смерчами налітали зі сходу та з півдня хижі половецькі орди і рвали, шматували її живе тіло, він жив, як і всі в той час жили, — війною. Відколи й пам’ятав себе, не розлучався ні з мечем, ні з конем.
Чи ж могла залишитися в його серці доброта? А якщо залишилася, то звідки взялася, де її коріння?
В одну мить, як блискавка, промайнуло перед внутрішнім зором його коротке життя.
4
Належав Ігор до тієї парості руських князів, яку називали Ольговичами і яка протягом століття володіла Сіверською землею. Її родоначальником був запальний, войовничий, невтомний і несамовитий князь Олег Святославич, онук Ярослава Мудрого, дід Ігорів. До неї належали і нащадки його брата Давида.
Все життя Олег ворогував з двоюрідним братом Володимиром Мономахом, також онуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася їхнім нащадкам — Ольговичам та Мономаховичам. І хто відає, якої шкоди завдала вона Руській землі, — чи не більшої, ніж напади половців? У цій міжусобній боротьбі за кращий город, за багатше князівство, за більш ласий шмат землі Олег часто опирався на допомогу половців і навіть, щоб зміцнити цей союз, одружився з княжною-половчанкою, поклавши цим початок багатьом змішаним русько-половецьким шлюбам не тільки Ольговичів, а й Мономаховичів. Від неї у князя було три сини — Всеволод, Ігор та Святослав.
Наймолодший, Святослав, Ігорів батько, вельми огрядний і неповороткий, але до шаленства запальний і войовничий, також одружився з половецькою княжною, та дітей від неї не мав. А коли вона померла, взяв дочку новгородського боярина і мав трьох синів — Олега, Ігоря та Всеволода.
Народився Ігор 3 квітня 1151 року в Новгороді-Сіверському. Якраз напередодні його народження князь-отець, покинувши жону-породіллю, помчав з військом на заклик Юрія Довгорукого, свого тодішнього союзника, під Київ, щоб вигнати зі стольного града великого князя Ізяслава Мстиславовича. Вістка про народження сина наздогнала Святослава Ольговича в дорозі, недалеко від НовгородаСіверського. Літописець того дня записав: "Святослав же, не дочекавшись Великодня, виступив у понеділок на Страсному тижні, а у вівторок народився у нього син, і дав він йому ім’я — у святому хрещенні Георгій, а мирське — Ігор". Це ім’я новонароджений одержав на честь свого дядька, батькового брата Георгія-Ігоря, убитого п’ять років перед тим повсталими киянами.