Ген за Дніпром вогні горять —
сторожові дими димлять.
Під копитом земля дрижить —
на княжий двір гонець летить.
"Князю, князю, орда іде!
Сам хан Омер її веде!
Гей, дружинники, до бою
печеніги за Сулою!"
Забив, загув на сполох дзвін —
киян до зброї кличе він.
Тремтить Гора, здригнув Поділ —
усе стривожилось навкіл.
А в цей час у княжім замку
князь вітав послів-чужинців,
трьох батирів печенізьких,
хитрооких мурз-ординців.
З ним — бояри... Посмутнілі,
мов осіння ніч, похмурі.
Та й сам князь сидить на троні
у печалі, у зажурі.
Лиш посли стоять пихато,
мов боввани темноликі.
Опанчі на них бебряні,
на ногах — цупкі чирики.
Ось один — Абу на ймення —
наперед виходить сміло.
"Князю, ми тут цілий тиждень,
тож пора кінчати діло!
Чи даєш княжну Чеславу
хану нашому Омеру,
а за нею віно красне —
землю Сіверську й Тиверу?
Ми сьогодні від'їжджаєм.
Що ж нам ханові сказати?
Чи у мирі будем жити,
а чи будем воювати?"
"Це погроза? Геть їх звідси!" —
сколихнулися бояри.
Та підвівся князь — і зразу
стихли гнівні крики й свари.
"Хан Омер — могутній владар.
З ним би любо поріднитись.
Краще жити нам у мирі,
ніж у полі збройно битись!
Та не знаю, що він хоче,—
чи князівну в жони взяти,
чи пів нашої держави —
аж до Києва— відтяти!"
Посміхнувсь Абу зловісно,
хижо глипнув чорним оком.
"Ти ще, князю, пожалкуєш
за таким немудрим кроком!
Чи забув, як наші коні
понад Либіддю іржали?.."
Раптом двері розчинились —
і вліта гонець до зали.
"Князю, князю, Омер іде!
Омер іде — орду веде!
Підіймай киян до бою —
печеніги за Сулою!"
Стало моторошно й тихо.
Князь поблід. А вої знатні,
тяжко вражені, схопились
за мечі свої булатні.
Потім разом печенігів
обступили, оточили
і, не тямлячись од люті,
струсонули їх щосили.
Та Абу здвигнув плечима —
розметав усіх, як буря.
А гінця схопив обіруч
у вікно, мов куль, пожбурив.
Рама вилетіла з тріском,
скло розбилось кольорове
і Абу плигнув із зали
на подвір'я моріжкове.
Вздрів коня — на спину скочив,
поводи зірвавши з плота,
і, як вихор, з міста вимчав
крізь прочинені ворота...
Тим часом на Подолі,
в старій курній чинбарні,
до бою споряджались
три кожум'яки гарні.
Були всі троє красені:
стрункі, неначе ясені,
гнучкі, мов луки бойові,
міцні, як тури степові.
Найстарший — Сава — з виду
поважний та суворий.
Микола — середульший —
гарячкуватий, скорий.
А третій брат, Микита,
усміхнений, ласкавий,
стоїть, шолом натягши
на чуб свій кучерявий.
Тут мати прилетіла.
Немов голубка біла,
до меншого припала —
на грудях заніміла.
"Князь повелів узяти
по двоє ж тільки з хати.
А ти, старий, надумав
усіх синів забрати!"
Чинбар пошкріб за вухом,
суворий погляд кинув.
"А й справді — жалко матір:
лишайся вдома, сину!
Сідай лишень до чану —
мни шкури помаленьку
та бережи хатину
і нашу матір-неньку!"
Микита аж стенувся
і на виду змінився.
"Хіба я з глузду з'їхав,
щоб дома залишився?
Я теж піду із вами!" —
говорить сумовито.
Та батько гримнув: "Годі!
Не сердь мене, Микито!
Ти ж бачиш — нас аж троє
іде з одної хати.
Таже і вдома треба
комусь хазяйнувати!"
Микита настовбурчивсь,
спустивши очі долу.
"Ну, то й лишайте, тату,
хоч Саву, хоч Миколу!"
"Ха-ха! — скипів Микола.—
Дивись — який вояка
наш богатир славетний
Микита Кожум'яка!"
"Сиди, братуню, вдома:
ще мало каші виїв!
Вже якось там без тебе
захистимо ми Київ!
Одна у тебе слава —
чуприна кучерява..
Та сила ж не у чубі!" —
додав похмуро Сава.
Розгнівався Микита,
та не вступив у спірку.
Лише бичачу шкуру
роздер, немов ганчірку.
А потім бочку солі
схопив, як лантух пір'я,
підняв перед собою
і виніс на подвір'я.
А сам лиш посміхнувся:
"Ану, внесіть, братове!"
Брати аж остовпіли —
не вимовлять і слова.
Однак ту бочку солі
обіруч ухопили.
Та ба! Внести в чинбарню
нема у хлопців сили!
Тут батько їм на поміч
прибіг — за бочку взявся.
Та клята ані з місця,
хоч як не силкувався!
"Микито, гей, Микито,
ти, бісова личино,
нам зараз не до сміху!
Як виніс, то й внеси-но!
Дарма, що силу маєш,—
ні на ступінь із дому!
Сказав тобі — зостанься,
то не переч старому!"
І втрьох пішли до шляху,
де рать ішла князівська.
Там глухо стугоніла
тверда земля подільська.
Похнюпився Микита,
похмуро сів під хату —
і голову на руку
схилив свою чубату.
Дивився довго-довго
на корогви та списи,
що за рікою мріли,
зникаючи у лісі.
Зітхнув — та так, що стіни
в хатині затремтіли...
Коли це гульк — аж мати
виносить лук і стріли.
Та булаву залізну
й меча, мов скло, ясного...
Поклала сину в руки —
схилилася до нього.
Микита матір ніжно
до серця пригортає —
і навздогін за військом
із двору поспішає...
За Трубежем у полі —
верблюди, коні, шатра
За Трубежем у полі —
палає димна ватра.
То печеніги стали
улусами на спочив.
Коня на смерть загнавши,
сюди Абу доскочив.
В шатро велике ханське
ввела його сторожа.
Омер відкинув ковдру —
підвівся хутко з ложа.
Безвусий вид розплився
у радісній усмішці.
"Ойє! Салям, джигіте!
А що — чи гарні вісті?"
Абу вклонився низько,
в дугу зігнувши тіло.
"Володарю мій світлий,
іди на Київ сміло!
У князя війська мало:
не встиг зібрати, хане!
На трьох батирів наших
лише два руси стане!
Я в Києві розвідав
усі таємні входи...
Не втрать такої, хане,
щасливої нагоди!"