— Адель... лагідна товстуха...— ніжно пробурмотів він.
Оце ще він спромігся подумати і, забувши про хворе горло, міцно заснув з тією внутрішньою полегкістю, яку дає чисте сумління в поєднанні зі спокоєм почувань.
Спустившись униз, ще розімліла від вишуканої насолоди, яку подарував їй вродливий секретар, Адель Торбайон вийшла й стала на порозі заїзду. Навпроти, на порозі своєї крамниці, стояла Жюді Туміньйон. Погляди двох молодиць зустрілися. Жюді Туміньйон вразив новий вираз на обличчі своєї супротивниці. Це вже не була зненависть ображеної жінки, що прагне відплати, а зневажлива поблажливість переможця до переможеного. Звитяжна й глузлива посмішка, що скривила уста господині заїзду, і та щаслива знемога, що нею вона вся так і сяяла, викликали у Жюді Туміньйон страшну підозру. В усій поставі своєї суперниці вона впізнавала ознаки тієї внутрішньої радості, через яку й вона часто зі зверхньою жалістю дивилась на інших жінок. Жюді не сумнівалася в причинах цього торжества. Відступивши в крамницю, щоб сховатися з очей Аделі Торбайон, вона стала пильно дивитись на вікно кімнати, де лежав Фонсімань, тужливо чекаючи, що її коханець, ледь помітно піднявши завіску, подасть знак, що зостається їй вірний у своїх думках, як він це звичайно робив по кілька разів на день, коли вони не могли зустрітися. Ал*е Фонсімань міцно спав і бачив легкі сни, де чудові в своїм розмаїтті жінки палко визнавали його не-перевершену в Клошмерлі досвідченість "у коханні. Красуня Жюді відчула нестерпний біль, що буває від передчуття зради. Між нею та її коханцем, від якого її відокремлювала відстань у кілька метрів, поставали всі перешкоди незаконного кохання. Вони й забороняли їй перейти цю відстань, щоб здобути докази, в яких вона відчувала таку шалену потребу. Багато разів того дня вона бачила на обличчі Аделі Торбайон ту саму посмішку, що виказувала певні наміри, і ця посмішка штрикала її, мов ножем у серце.
"Якщо це тільки правда... і я це знатиму напевне..." — думала вона.
У мозку в неї блискавично змінювали один одного плани помсти, та такі жорстокі, аж її врода, звичайно спокійна, прибрала лютого вигляду.
ВІТЕР ШАЛУ
— Як, як, хто я така?
— Брудна підстілка, пані. Брудна підстілка в домі — ось хто ви!
— А хочете, Пюте, я вам скажу, хто ви?
— В усякому разі, у мене нема отого паскудства з чо-ловікамиу що у вас.
— ЯкщЗ ~вас ніколи не чіпали чоловіки, то не через вашу чесноту, а через бридоту! Ви здохнете від цієї своєї злидацької чесноти!
— А ви... ви здохнете від поганої хвороби!
— Зате я повік не стану бігати за кюре. Знаю я про ваші зальоти, гидотнице!
— Чуєте, що вона меле, оця пришелепувата?
— Послухайте-но її, Бабетто Манапу, ви тільки послухайте оцю святу та божу! Вона.й кроку не ступить між людьми, щоб когось не образити. 4
— Таж вона обжерлася чоток, мов тої квасолі! А тепер і смердить ротом!
— Ідіть краще своєю дорогою, кумасю з пральні! Пір'їна тобі в зад, жебрацька коханко!
— А ти, Пюте, була б страшенно рада й жебракам, якби вони поласились на твоє гидюжне м'ясо. Та вони краще самі спатимуть під тином, аніж торкнуться до твоєї об-каляної гени!
і,
183
— Про що це ви тут сперечаєтесь, добродійки?
— Ви прийшли якраз вчасно, пані Пуапанель. Уявіть собі, оця погань, від якої в чоловіків враз уся хіть пропадає, і вона взиває інших брудними підстілками!
— Я вам усім скажу, спокусниці чоловічого роду: я вас зневажаю, панії мої!
— Коли вже казати правду, то чоловіки нам ніколи нічого лихого не робили. Як і те правда, що вони тобі нічого доброго не зробили, нещасна Пюте! В цім-то й уся твоя біда!
— Розпусниця!
— Сухоребра шкапа!
— А я чую — тут суперечка, панії мої, тож мерщій замкнула крамничку й чимдуж сюди... То що тут у вас на порядку денному, як казав мій Адрієн?
— Та знов оця біснувата Пюте завелася, пані Фуаш.
— Я не біснувата, я тільки виказала щиру правду оцій рудій!
— Щастя її, що нема близько Франсуа Туміньйона!
У неї аж надто отієї доброчесності, за яку він ще з нею поквитається, будьте певні!
— Хотів би я знати, панії мої, яка причина оцього галасливого зібрання серед вулиці?
" — Ви прибули саме вчасно, пане Кюдуане...
— Це все Туміньйониха, пане сержанте. Іду я повз крамницю...
— Це все Пюте, пане Кюдуане, я її зовсім не чіпала...
— Брешете, пані!
—— Сама ви брешете!
— Я не дозволю обзивати себе повійниці, яка ганьбить...
— Чуєте, що каже ця завидюща негідниця, пане Кюдуане?
— Гнилятина!
— Священикова сучка!
— Задеринога!
— Колупалка!
— Містечкова шльондра!
— Тебе й паличками гидко взяти!
— Товстогепа!
— А ти й зовсім без гени!
— Підстілка!
—— Муха без липучки!
— Годі, а то я!..
— А я вас не боюсь, скракля!
— Чуєте, як вона мене взиває?!!
— Ви чули, пане Кюдуане?
— Цього далі терпіти несила! 1
— В буцегарню її! ;
— Вона глузує, коли я йду вулицею!
— Та я цій старій дурепі й слова не сказала!
— Ця чорнописка!
— Воша ти паршива!
— Ви врешті замовкнете, обидві?! Хочете, щоб я викликав поліцаїв?
— Це вона, пане Кюдуане, ця гадюка...
— Замовкніть!
— Туміньйониха, пане Кюдуане, тільки й знає, що...
— Замовкніть, я вам сказав! Наказую вам замовкнути й забратися з дороги. Розійдіться по домах геть усі! Ще. тільки раз вас тут застану...
— Це не я, цане сержанте...
— Ви чуєте цю відьму з ризниці? Таж ви тут стояли, Бабетто Манапу; ви можете посвідчити...
Сержант Кюдуан схопив дужою рукою Жюстину Пюте за кістляву руку й потяг у завулок Ченців, погрожуючи відвести її просто до арештантської, якщо вона негайно не замовкне. Інші жінки поспішили сховатися в Божолей-ських галереях, щоб там обговорити цей яскравий випадок. Пані —фуаш на цьому зібранні вирізнялася особливо.
— І подумати тільки! — розводилась вона.— Мені в моєму віці бути свідком отакого неподобства! Мені, що прожила всю свою молодість серед високородних осіб, вихованих зроду-віку не підвищувати голосу, та таких чемних, що навіть, проходячи повз вас, вони казали "перепрошую", можете собі уявити? На язиці тільки й крутиться "спасибі", "прошу", одно чути "люба пані Фуаш" та "люба пані Фуаш", поштивість, яку лишень можна собі уявити, а ще ж і дрібні подарунки... Кругом така повага, карети біля порога, машталіри в шапокляках мов ті міністри, щоранку начищені до блиску ґудзики —— і оце тепер почути отаке під старість! Мабуть, це все оця війна, що через неї так змінився світ...