Щойно затихла суперечка біля Божолейських галерей, як у долішньому містечку, за п'ятдесят метрів далі, ви-<никла інша. Звідти долинало:
fc — 185
— Може, скажете, не ви вигадуєте плітки, що їх Ба-бетта Манапу скрізь розносить? Не ви, скажете?
— Ні, пані, не я. І прошу вас добре зважити все, що кажете!
— То, виходить, я брехуха, еге'
— Та вже ж так, пані!
— А ви завше кажете правду?
— Авжеж, так!
— Коли й кажете правду, то це, мабуть, уперше в житті. Так, уперше в житті, злодюжко!
— Стривайте, пані, я знайду, чим вам заткнути рота!
— Побалакайте собі, всі знають, яка ви!
— Та вже ж, пані, мене всі знають!
— Тільки це не додає вам честі!
— Навпаки, додає. Ще й якої, пані!
— А пам'ятаєте, як ви збрехали Туанетті Нюнан? Може, скажете, теж не ви?
— Та вже ж, пані, не я!
— — Т Берті нічого не брехали, і Марі-Жанні теж?
— Ні, пані, авжеж, ні!
— А в лісі Фон-Муссю з Босолейлем теж були не ви?
— Цікаво, з ким це там були ви, що так добре все бачили?
— А пам'ятаєте, як раз на базарі ви вкрали три козячих сири?
--— Ну, це вже занадто! З мене досить, чуєте? Авжеж, досить!
— З мене теж досить, бо сьогодні я це чую не вперше! Час кінчати з цим!
— Та вже ж, пані,, час кінчати!
— Ви таки в мене замовкнете! Бігме, вгрію праскою!
— Хто — ви?
— Еге ж, я! Годі вже! Я прищіпну вам язика, що ним тільки нужники лизати!
— Ану-ну, спробуйте! Я вас чекаю, пані. Авжеж, чекаю.
— Самі спробуйте, боягузко!
— Ось бачите — духу не стає! ч — Самі спробуйте, чуєте!
— Була б охота, а спробувати не страшно!
— Але ж ви не наважитесь, еге?
— Боюсь закаляти руки, пані, об усяку нечисть! Ав— жож, так, нечисть!
— Ви вже й так брудна по саме нікуди! Задрипанка!
— Я не ходжу вічно гола по кухні, як декотрі, що виставляються напоказ сусідам. КШ пані!
— Куди вам, красунечко, роздягатись догола з вашими двома торбами аж до пупа! СпрЬбуйте-но мені ще побалакати,— я вас так побалакаю, стара почваро...
Ось до якого шаленства дійшли сварки на вулиці, і такі сварки за останні дні вибухали раз у раз. Клошмерлян годі було впізнати. Але пора вже розповісти про ті нові події, які отак розпалили людей.
У Клошмерлі завжди подейкували, що нотар Жіродо відіграв нечисту роль у підготовці розрухів після баталії в церкві, і що цей облудник злигався з єзуїтами, від яких кюре з Монтежура діставав настанови до політичних дій.
Однак нічого цього ніколи не було доведено, і все можна тлумачити як завгодно, не вплутуючи сюди ще й єзуїтів. Але досить імовірно, що нотар Жіродо й справді — з ненависті до Бартелемі П'єшю, якому він повік не міг простити його першенства у Клошмерлі,— роздмухував розрухи, хоч як саме — ніхто не міг сказати напевне. Бувши дипломованим міністерським урядовцем, Жіродо —нишком думав, що в мерії по праву мав би порядкувати він, а не якийсь там селюк. Так він називав П'єшю позаочі, дарма що приймав мера вельми ґречно. Але П'єшю не ловився на т ачок і в найважливіших своїх фінансових справах радився з нотарем із сусіднього містечка.
У Монтежурі, цьому сусідньому містечку на дві тисячі жителів, до якого від Клошмерля було шість кілометрів нерівної дороги, порядкував дуже завзятий кюре разом із войовничими парубчаками, з яких він власними зусиллями сформував загін католицької молоді. Весь запал цих хлопців віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти літ.скеровувався на корисні для церкви побоїська. До того ж між Монтежуром і Клошмерлем здавна існувала ворожнеча, спричинена тим зухвальством, з яким клошмерльська парубота повелася із монтежурськими дівчатами у 1912 році на храмовому святі в Монтежурі. Відтоді між клошмерля-нами та монтежурцями ніколи не припинялись бойові дії. З цих баталій клошмерляни майже завжди виходили переможцями — не тим, що були дужчі, а тим, що показували себе —хитрішими й винахідливішими, що використовували підступні засоби більш доречно й більш рішуче, Свою вигадливість у військовій майстерності вони, безперечно, завдячували схрещенню народу, який проживав колись на цих землях, із різними завойовниками. Мон-тежурцям було завжди дуже прикро, що супротивники перевищували їх підступністю: клошмерляни неперевершено заманювали ворога в засідки, де його щедро молотили, маючи перевагу в силі, в чому, власне, полягає мета всякої стратегії, мета, якою не гребував і сам Наполеон. Оскільки монтежурці єднались під священним знаменом, то вони вважали себе божими воїнами, і тим кривдніше їм було повертатися від єретиків з наклепаними обличчями. Вони розповідали, що покидали по ровах силу відлупцьованих клошмерлян, та ці розповіді, хоч і рятували честь, не могли заспокоїти самолюбства. Звідси можна зробити висновок, чи могли монтежурці відкрито втручатися в клошмерльські справи, знаючи, наскільки це для них ризиковано. Запекле-бо монтежурське вояцтво чуло неабияку відразу до дубців та кованих черевиків клошмерлян.
Проте потай уночі монтежурці почали навідуватись до Клошмерля. Ніхто не бачив ані як вони прибували, ані як відбували, але деякі жителі чули гомін та порипування велосипедів, що мало припадати на час утечі зловмисників. Уранці виявлювано сліди їхніх відвідин: образливі написи на дверях мерії, Божолейських галерей та у лікаря — доказ того, що їм дано точні настанови. Якоїсь ночі було пошматовано муніципальні оголошення й побито вікна мерії. А одного ранку побачили, що хтось зафарбував у червоний колір солдата на пам'ятнику загиблим — гордості Клошморля. Пам'ятник зображав групу: молода жінка, символ Франції, поклала руку на плече солдатові з енергійним обличчям, що прикривав її своїм тілом, наставивши на ворога багнет.
Можна собі уявити, яке вранці справив враження на клошмерлян оцей червоний солдат на головній площі! Старі й малі озвалися одним-єдиним зойком: "Чи ви бачили таке?!"
Весь Клошмерль зібрався в горішньому містечку. Солдат, заквацяний червоною клейовою фарбою, був цікавий на вигляд, однак гнів клошмерлян був великий. Не стільки через колір — сам по собі приємний,— як від образи. Шатія Фаде пропонувала піти пофарбувати на чорне або червоне пам'ятник загиблим у Монтежурі, який' так само символізував спокійну Францію за спиною безстрашного солдата. Але ця пропозиція нр залагоджувала справи. Терміново зібрали раду, щоб ОБГОВОРИТИ становище. Лікар Мураль сказав, що червоний колір войовничий і надає пам'ятникові ту перевагу, що його дужче видно. Він запропонував зберегти цей колір; дбайливо наклавши ще один шар фарби. Ансельм Ламолір завзято виступив проти й виклав моральні міркування опозиції. Червоний колір, сказав він, це ' колір крові. Не годиться змішувати спогади про кров зі спогадами про війну. Людей, забитих на війні, слід зображувати мерцями в ідеальному вигляді, славному й упокоєному, щоб ніщо нице, непристойне чи то сумне не затьмарювало пам'яті про них. Треба, мовляв, подумати про молоді покоління, яких ми маємо виховувати на культі традиційного усміхненого героїзму французького солдата, котрий уміє вмирати кокетливо. Існує неповторна манера вмирати на війні, що вважається чисто французькою,— вона, напевно, береться з національного духу, найвищого в світі, як це кожному відомо. При доречній згадці про цю вищість по всій раді перебіг патріотичний дрож. Кількома подальшими випалами свого красномовства Ламолір остаточно добив супротивника.