— Звнчайпо, баронесо.
— А Поносе іщо один такий самий!
— Справді так, бароносо.
— А ви, Оскаре...
— Що, баронесо?
— ...мій зять, друже мій. І я з цим примирилась. Естел-ла завжди робила самі тільки дурниці!
Естелла де Сен-Шуль зробила слабку спробу втрутитись.
— Але ж, мамо...
— Що, доню моя? Щось ти, я бачу, дуже кисла! Жінка з родини Куртебішів у руках чоловіка повинна виглядати бадьорішою.
У цю мить розчервонілий від надміру недавно спожитих потрав увійшов кюре Поносе, сповнений двоїстим почуттям послужливості й неспокою.
— Папі баронесо,— почав він,— для мене це велика честь...
Але баронеса но мала ніякого пастрою вислуховувати ці заяложені чемності.
— Тільки без свяченої води, Поноссе! — відказала вона.— Сідайте й відповідайте на мої запитання. Чи ж я не опікунка "дітей Марії"?
— Авжеж, так, пані баронесо.
— Чи я не перша добродійниця парафії?
— Поза всяким сумнівом, пані баронесо!
— Скажіть, Поноссе, чи я не баронеса Альфонсина де Куртебіш, уроджена д'Ейшодаль д'Азеп?
— Так, пані баронесо! з жахом відповів Поносе.
— То ви згодні, добрий друже мій, визнавати права походження, а чи, може, увійшли в спілку з голодранцями? Чи, може, ви, Поноссе, один з отих попів із кабаре, які твердять, що вносять в релігію нові тенденції?.. Пояс-
ніть йому, Оскаре, бо я нічого не тямлю, в вашій політичній тарабарщині. і
— Безперечно, баронесо, ви м ете на увазі це нове демагогічне й антилегітимістське Християнство, яке лестить масам. Чи не так? Ось на що натякає баронеса, любий мій Поноссе. Вона хоче затаврувати оте втручання в релігію соціально-екстремістських учень, які дають релігії, я б сказав, анархістський і жалюгідний, якобінський і справді блюзнірський поштовх, який, усупереч нашим давнім французьким традиціям, представниками яких ми тут є,— я б сказав, спадковими втаємниченими й богопо-мазаними представниками, любий мій Поноссе,— гадаю так, баронесо? — що простують уперед...
— Годі, Оскаре! Гадаю, ви зрозуміли, Поноссе?
. Тривоги цього нещасливого дня гнітили клошмерль-ського кюре. Йому було визначено йти простими шляхами, де не чигає лукавий. І він у відповідь перелякано пробурмотів, раз по раз супроводжуючи свою мову жестом Dominus vobiscum1:
— На бога, пані баронесо... Моє життя чисте, я не слабую на нечестиву пиху. Я простий священик доброї волі. І я не бачу, чому ви мені приписуєте такі великі провини.
— Як, Поноссе, ви й досі не зрозуміли? Що то за сполох налякав усю долипу? Що то за скандал у вашій церкві? І я маю дізнаватись про ці речі від чужаків? Вашим щонайпершим обов'язком, пане кюре, було прийти й доповісти irfpo-. все власниці клошмерльського замку. Замок і парафія, дворянство й церква повинні йти пліч-о-пліч. Хіба вам це невтямки? Ваша байдужість, пане Поноссе, тільки на руку цьому набродові. Якби я сама про те не потурбувалась, то нічого б і не знала. Чому ви не прийшли?
— Пані баронесо, у мене поганенький велосипед. Та й у мої літа я не можу більше виїжджати нагору. Відмовляють ноги, я засапуюсь.
— Вам, треба було тільки позичити одну з тих тараба-йок на гасі, які видираються всюди, скочити на неї й приїхати. Ви занадто слабкий захисник вашої віри, пане Поноссе,— як це не прикро, але я мушу вам таке казати. Гаразд, то що ви думаєте робити далі?
— Я це ще обміркую, пані баронесо. Я проситиму господа просвітити мене. За останній час прикрих непорозумінь було аж надто...
1 Господь з вами (лат.).
Ф* ' 163
Кюре Поносе глибоко зітхнув і на відчай душі порвався в небезпеку.
— Пані— баронесо, ви ще всього не знаєте. Пам'ятаєте Розу Бівак "із наших "дітей Марії", якій минуло вісімнадцять літ?
— —Чи це не та сором'язлива гладка дурепа, яка співав не так фальшиво, як інші благуваті з притулку?
Кюре Поносе перелякано замахав руками, мовляв, як щирий християнин, він не може погодитись із такими означеннями. Проте словами нічого не заперечив.
— Гаразд,— вела далі баронеса, — то що ж накоїла ця дитина? Можо, їй дано відпущення гріхів без сповіді?
Клошморльський кюро похнюпив голову.
— З ною вчипоно зовсім іншу річ, пані баронесо! Йдеться про зачаття, яке... гм... на жаль, не зовсім законне!
— Що значить цей ваш пафос? Ви, мабуть, маєте на —думці, що вона завагітніла? То'так би й сказали, друже мій. Мовляв, їй зроблено дитину. І мені колись було зроблено, але ж я не вмерла. Естелло, доню моя, підведи голову! Так, це було зроблено вашій шановній матері. Нічого гидкого в цьому немає.
— Мене діймає не стільки сама річ, пані баронесо, як відсутність святого обряду.
— Хай йому грець, я про це й не подумала! Ну, любий мій Поноссе, добре ж вони себе поводять, ваші "діти Марії", що й казати! Не знаю, чого ви їх там вчите на ваших зібранпях...
— О папі бироносо! —промурмотів кюре зовсім зажу-ропий і норолякапий.
Віп дуже боявся казати цю новину опікунці "дітей Марії". Боявся її докорів, а найбільше того, що вона поклопочеться, щоб його звільнено у відставку.
Але баронеса тільки спитала:
— То хто ж отой пройда, що виявився таким незграбою? .
— Ви маєте на увазі, пані баронесо... гм... отого, що...
— Так, Поноссе, так. Та не прибирайте такого соромливого вигляду. Чи відоме ім'я того, хто зірвав цвіт з нашої Рози?
— Це КлЬдіюс Бродекен, пані баронесо.
— А що він зараз поробляє, цей шибайголова?
— Служить у війську. В квітні він приїжджав у відпустку.
— То він одружиться з Розою. А ні — то піде в тюрму або на каторгу. Я повідомлю ролковникові. Може, цей солдафон гадає, що з нашими "дітьми Марії" можна обходитись, як із жінками завойованої країни? До речі, Понос-се, пришлете до мене цю малу Розу Бівак. Треба подбати про неї, щоб вона більше не коїла дурнпць. Пришлете її до мене завтра в замок.
Так уже судилося, що в день святого Рока, стільки разів відзначеного у спокійній пишноті, співзвучній з добродушним гумором клошмерлян і природною доброзичливістю сприятливого для гарних урожаїв краю,— так уже судилося, що цього вельми нещасливого дня провидіння мало відвернутися від свого слуги, абата Поносса, і послати йому несподівані випробування, до яких він відчу— вав таку велику відразу, що завжди всіляко намагався уникати їх, позбавляючи свій сільський католицизм будь-якої войовничості, будь-якого прагнення до марнославної пихи переможця. Абат Поносе не належав до тих недоладних дбайливців, що сіють скрізь ворожнечу й братовбивчі зерна сектантства: такі вчинки приносять більше лиха, ніж добра. Він повсякчас покладав надію не так на жорстокість меча й вогню, як на примирливе й жалісливе серце. Чи знає хто тягар гідної осуду гордості, що штовхає на честолюбне геройство, що під'юджує безжальну віру темних апостолів — споруджувачів автодафе?