Тремтячи перед баронесою, кюре Поносе запально звертався до неба з плутаними благаннями. їх можна було б подати так: "Господи, пощади мене, відверни від мене ті нещастя, що їх ти бережеш для своїх улюблених учнів. Господи, забудь про мене. Якщо ти зволиш якогось дня посадовити мене по свою праву руч, я згоден, щоб.це було на найостаннішому тлісці, і там я сидітиму з усім смиренням. Господи, я всього тільки бідний кюре Поносе, який не відає, що таке помста. Я проповідую, як можу, твоє царство справедливості добрим клошмерльським виноробам, щодень покріплюючи свої слабкі сили божолейським вином. Вопит уіпит ІоеШісаі..1 Адже ТИ, ГОСПОДИ, що подарував Ноєві перші рослини, це дозволив! Господи, у мене нежить, погане травлення, але ти й сам знаєш усі фізичні вади, що зволив на мене наслати. Я вже не той молодий войовничий вікарій. Господи, заспокой пані баро-несу де Куртебіш!"
1 Добре вино звеселяв (лат.).
Проте нещастя абата Поносса на цьому не скінчилися. Цей день мав стати для нього незвичайним в усіх відношеннях. Вдруге в мирну полуденну годину в двері церковного будинку несамовито постукано. Зачулось човгання Онорини, яка пішла відчиняти, і коридор наповнився дуже гучним голосом, що було незвичним у цій оселі, де, як правило, чувся тільки покаянний шепіт. На порозі салону виросла несамовита постать Тафарделя, переповненого гострих сентенцій; ,він тримав у руках аркуші, щойно списані першими палкими висловами республіканського обурення.
Вчитель не зняв своєї знаменитої панами, твердо вирішивши не здаватись перед фанатизмом та неуцтвом. Однак, забачивши баронесу, він позадкував. І був би втік, злякавшись її несподіваної присутності, якби ця втеча обходила тільки його. Але відступ Тафарделя розцінили б як поразку великої партії, самовідданим представником якої він є. Тут уже стикалися не просто люди, а політичні принципи. Тафардель один уособлював революцію та її визвольну програму. Представник барикад і свободи привселюдно йшов бити служителя інквізиції, облудної смиренності й удаваного мучеництва на його ж таки території. Зовсім не звертаючи уваги, хто сидить перед ним, навіть не привітавшись, учитель звернувся до абата Поносса з ревною промовою.
— Si vis pacem, para bellum пане Поноссе! Я не вдаватимусь До огидних процедур вашої секти Лойоли і не оголошуватиму вас єретиком. Я прийшов до вас як достойний ворог, з порохівницею в одній р*уці та оливковою гілкою в другій. Ще маєте час відмовитись від підступів, спинити своїх посіпак і вибрати мир! Але коли ви хочете війни, то буде вам війна! Моя зброя викувана. Вибирайте між миром і війною, між свободою сумління й репресіями. Вибирайте, пане Поноссе. І, глядіть, добре обміркуйте свою ухвалу!
Потрапивши під такий запеклий обстріл, абат Поносе не знав, якому святому й молитись. Він спробував заспокоїти Тафарделя:
— Пане вчителю, я ніколи не втручався у ваші шкільні справи. То скажіть же, за що ви мені дорікаєте? Я ніколи нікого не зачіпав... " — —
Але Тафардель, завзято помахуючи вгорі вказівним
1 Хочеш миру, готуйся до війни (лат.).
пальцем, проказував крилатий старовинний вислів із власноручним доповненням: j
— Trahit sua quemque voluntas... et pissare legitimum Безперечно, пане, щоб краще втримувати своє панування, вам би, мабуть, хотілось повсюди бачити, як і у віки гноблення, численні калюжі від переповнених сечових міхурів? Але минули ті часи, пане Поноссе! Світло проникає скрізь, поступ іде. невпинно, і віднині народи мочитимуться в спеціальних спорудах, можете бути цього певні. Сеча омиватиме пісуари й тектиме— в каналізацію, пане!
Це вже було занадто — терпіти далі таку дивну промову баронеса не могла. Від самого початку вона тримала Тафарделя під нищівним обстрілом свого страшного лорнета. А тепер украй гордовитим голосом, здатним приборкувати серця й провадити хортів на .вловах, запитала:
— Що цс за мерзенний карапуз?
Учитель, навіть виявивши скорпіона в своїй старій штанині, і то не підскочив би так, як при цих словах. Затрусившись із люті, аж його пенсне зловісно захиталося, дарма що він добре знав баронесу з обличчя, як і весь Клошмерль знав, Тафардель закричав:
— Хто тут сміє ображати члена викладацького персоналу?
Сміховинно-безпорадне звертання, не годне подіяти на таку владну особу, як баронеса. Зрозумівши, хто це перед нею, вощі. відповіла з образливим спокоєм:
— Останній мій лакей, пане шкільний вчителю, знає правила чемної поведінки краще, ніж ви. Жоден з моїх челядників не посмів би висловитись так непристойно в присутності баронеси де Куртебіш.
При цих словах Тафардель надихнувся великою якобінською традицією.
— То ви колишня баронеса Куртебіш? Громадянко, я відкидаю ваші закиди. Був час, коли гільйотина швидко вчинила б вам правосуддя.
— А' я вважаю вашу балаканину божевільним маренням! Був час, коли особи мого стану вішали таких, як ви, патякал, не забувши заздалегідь відшмагати їх привселюдно на площі.
Суперечка починала обертатись лихим боком. Потрапивши поміж течій, що не шанували християнську
1 Кожного поривав його бажання... і мочитись — річ законна (лат.).
безсторонність священицької оселі, бідний абат Поносе не знав, кого слухати, і чув, як по його тілу, прикритому новою сутаною, струмками збігає піт. У нього були вагомі причини загравати з дворянством в особі баронеси, найбільшої жертводавиці у парафії. І так само загравати з республікою в особі Тафарделя, секретаря муніципальної ради, що була законним власником церковного будинку й визначала за нього комірне. Але цю мить здавалося, що все вже втрачено і тільки хіба силою можна було б зарадити, коли вже такий досі непомітний чоловічок показав таку блискучу й доречну майстерність у веденні суперечки, та ще й з такою твердістю, на яку його не вважали здатним.
Відколи прийшов Тафардель, Оскар де Сен-Шуль аж трепетав з радості. Цей непоказний дворянин розвинув у собі справжній хист невтомно складати пишномовні вислови, так напхані вставними реченнями, що у нещасного слухача сен-шульського словесного плетива думка блука-ла-блукала в лабіринті тих міркувань, та, врешті, й залишалась там бранкою. Але, собі на лихо, він ніколи не мав змоги висловитись до кінця — його або уривала теща, яка підходила до гуманності з канчуком, або примушувала мовчати похмура дружина, чия повнота сковувала йому мову, через що Оскар Сен-Шуль рідко мав нагоду показати, чого він вартий. І від цього він страждав.