— Тільки спробуй мене вгріти, дармоїде!
— А мені й не довго збиратися, хирлявий поганцю! — підтверджує свій намір Нікола, потрясаючи султаном і позолотою.
Все, що зачіпає його невдатну статуру чи то здоров'я, доводить'Туміньйона трохи не до сказу.
— Церковне опудало! — кричить він на Школу. Приємно, коли'ти церковний сторож у повній уніформі
і стоїш понад будь-якими підозрами, але є слова, що зачіпають і твою людську гідність. Нікола втрачає всяке самовладання:
— Сам ти опудало, рогоносцю безпорадний!
Від цього прямого удару Туміньйон блідне, ступає два кроки наперед і стає визивно під самим носом у сторожа.
— А повтори-но ще раз, попівський блюдолизе!
— Рогоносець, чув? І хто тобі роги ставить, я теж можу сказати, ти, нездаро нічний!
— А ти рогоносцем не станеш, хоч би й хотів, підчи-хвосте незграбний! На твою ; жовтошкіру жінку вже ніякий собака не гляне! Та ти їй сам скільки поповертівся біля Жюді! і
— І ти ще смієш казати, що, я там вертівся?
— Так, мій кнуре, вертівся.! Тільки Жюді тебе нагнала. Як зайняла тебе мітлою, церковний бовдуре!
Всім зрозуміло, що ніяка людська сила вже неспроможна тепер стримати цих двох чоловіків, чию честь зачеплено привселюдно, до того ж коли в справу вплутано жінок. Як на те, пані Нікола сидить у центральній наві. Це зовсім непоказна жінка, якої ніхто не вважає за суперницю, однак литки Ніколи наробили їй чимало потаємних ворогів. Погляди парафіян розшукують її: а й правда, що вона таки жовта! А тут іще суперечка нагадує про Жюді Туміньйон, чудову соковиту жінку з її розкішними молочно-білими тілесами, її пишними формами на носі й на кормі. Образ красуні Жюді заповнює собою святе місце, панує в ньому, як страхітливе втілення хтивості, як пекельне видиво, що звивається від стидкої насолоди1 грішної любові. Хор побожних жінок здригається з жаху й огиди. Від цього гурту нехтуваних здіймається глуха протягла скарга, подібна до лементу в святу неділю. Якась чести-виця падає, зомлівши, на фісгармонію, і та озивається відлунням далекого грому, можливо, провісника небесної покари. Кюре Поносса обливає піт. Хаос досягає апогею. Раз у' з лунають люті вигуки, що бомбами вибухають під низьким склепінням у романському стилі, що відлітають рикошетом і б'ють у лики переляканих святих.
— Опудало!
— Рогоносець!
Загальний розгардіяш, богохульний і гемонський. Хто зробив перший порух, хто завдав першого удару — цього нікому не відомо. Онде Нікола підняв свою алебарду, мов дубця. З усього розмаху він опускає її на череп Тумінь-йона. Ця алебарда була зброя скорше святкова, аніж бойова, що її ратище потроху точили черви в одній із шаф у ризниці. І це ратище нараз ламається, а відламок списа з топірцем летить додолу. Туміньйон кидається до другого відламка, що його Нікола тримає обома руками, хапається за нього сам обіруч і таким чином, наче відгородившись від сторожа, починає копати його, підступно цілячись йому між ноги. Бувши вдарений у своїй уніформі церковного вартівника, у пурпурових панталонах на принадних стегнах, Нікола запалюється несамовитою руйнівною силою, яка віджбурює назад Туміньйона, і той перекидає цілий шерег стільців. Чуючи близьку перемогу, швейцар поривається вперед. Тоді Туміньйон, ухопивши стільця за спинку, замахується, щоб завдати нищівного] удару по чиїйсь голові, безперечно, по голові Ніколи. Але стілець не б'є в ціль. Він щосили вдаряється об щось іззаду — гарну гіпсову статую святого Рока, покровителя Клошмерля, подарунок пані баронеси Альфонсини де Кур-тебіш. Святий Рок хитається якусь мить, ніби вагаючись, на своїй тумбі й, урешті, падає в кам'яну чашу, поставлену, якраз під ним, та так нещасливо, що гільйотинує себе об її гострий вінець. Осяяна ореолом голова падає на кахлі обік алебарди Ніколи й позбавляє себе носа, від чого святий остаточно втрачає вигляд особи, яка тішиться райською вічністю і оберігає люд від зарази. Це лихо настільки всіх ошелешує, настільки вражає, що навіть Пуапа-нель, безбожник, чия нога звичайно й церковного порога не переступає, мовить до кюре Клошмерля повним співчуття голосом:
— Пане Поноссе, то гепнувся святий Рок!
— Він цілий? — питає гострий голос Жюстини Пюте.
— Та де там цілий! Звісно, що після такого удару йому капець! — поважно відповідає Пуапанель як людина, що завше жалкує за марно загубленою цінною річчю.
Гурт побожних жінок стогне з жаху. Вони перелякано відхрещуються від апокаліптичних сцен, що відбуваються під склепінням церкви, де кояться такі чорні діла. Нечистий втілився у миршавій постаті Туміньйона, якого всі знали як п'яницю, рогоносця й розпусника і який нині виявився ще й запеклим святотатцем, здатним усе зневажити і кинути виклик небу й землі. У побожному перестраху вірні чекають, що от-от з громовим гуркотом зіткнуться всі світила небесні й вогняним дощем сипнуть на Клошмерль, цю новітню гоморру, яка привернула до себе погляд каральних сил небесних, де руда Жюді, ця справжня підстілка для кнурів, безсоромно послуговувалась своїми принадами, де Туміньйон та й чимало інших провадили торг з огидними демонами, що кишать зміїними гніздами у диявола в череві. Настали хвилі несказанного жаху, від якого верещать побожні жінки, щільно притискуючи До пласких грудей зашкарублі від поту накидки, і "діти Марії", оці дівчатка-недоторки, на якпх немовби напали хтиві ґвалтівники із самого пекла і які вже відчувають їхні пекучі й непристойні дотики до свого тремтячого тіла. Сильний подув, що вістує кінець світу й відгонить смертю та еротикою, віє по клошмерльській церкві, І тоді нагромаджена в незайманому тілі Жюстини Пюте сила, яку нехтували чоловіки, але яка однаково жадала багаття пристрасті, де б запломеніли потаємні потяги, плекані попри її непривабливу статуру, знаходить вияв у лютій ненависті. Оце своє худюще, подібне до старої айви тіло, страшенно заросле й таке сухе, що аж шкіра морщиться там, де в інших вона лискуча й округла,— оце своє тіло затята войовниця ставить на церковну лаву й звідти, кидаючи поглядом виклик безпорадному По-носсові, гордо вказує йому шлях до мучеництва, затягуючи палке "Помилуй, господні".