— Гадаєш‚ він зараз там?
— Це ж художник‚ а не поет‚ — сказав Приходько. — Де б йому іще бути.
— То чого ж ми тут сидимо?
8
Чоломбитько й сам був середнього зросту‚ русявий‚ худий (хоч би вже борідку завів для малярського шарму)‚ і, здавалося‚ він над нами знущався‚ коли наділяв Остапчука цими безбарвними рисами. Вони не могли засвітити в пам’яті жодної іскорки.
— Слухай‚ Петре‚ — не втерпів Приходько‚ котрий уже вдруге слухав цю пісеньку. — Тобі не здається‚ що ти малюєш авто портрет?
— Чого ви від мене хочете? — розсердився і Чоломбитько. — Аби я сказав‚ що Олесь був із рогами? Ні‚ він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого чуба‚ ні бороди‚ — вцілив у мене Чоломбитько‚ — бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака‚ не відрізував собі вухо‚ як Ван Гог‚ а був… Тьху‚ прости Господи… Ви так мене затуркали‚ що я кажу про Олеся‚ ніби його вже немає живого. Остапчука треба ізсередини бачити. Ви просто сліпі‚ якщо його не помітили.
— Ще невідомо‚ чи ми взагалі його бачили. — Мені страшенно кортіло попросити Чоломбитька‚ аби він олівцем накидав Остапчуків портрет‚ якщо не виходить словами‚ однак я був переконаний‚ що в нього і це не вийде. Не ті тепер малярі.
Втім‚ я був несправедливий до Чоломбитька і згодом зрозумів‚ що він надто шанував Олеся‚ аби отак відразу плескати язиком довкола його особи. Проте Чоломбитькові також щось пекло‚ не давало спокою‚ і потроху потроху ми таки наближалися до Остапчука‚ може‚ не стільки до його зовнішнього портрета‚ як до чогось набагато важливішого.
Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук — малярство і зимову риболовлю. Ні‚ ти не смійся‚ всяк‚ хто на цьому знається‚ скаже тобі‚ що коли літній рибалка — це алкоголік‚ то зимовий — наркоман‚ — йдеться‚ звичайно‚ про силу пристрасті. Отож ці дві речі він любив до безтями‚ і вони любили його‚ чи принаймні не зраджували. Крім них‚ в Олеся не було нікого‚ він дитбудинківський‚ і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу‚ був сам у собі‚ — либонь‚ ця самота і стала сестрою його Божої іскри. І як то здебільша й буває з талановитими людьми‚ Остапчук не мав ані слави‚ ні грошей‚ не нажив ні сім’ї‚ ні хати‚ — це вже тепер його стали помічати‚ а тоді ж цькували‚ як білу ворону‚ — одні від заздрощів‚ інші через невігластво. Потім перестали цькувати‚ потім настали ще гірші часи — мовчання.
Втім‚ Остапчук працював і далі‚ працював несамовито‚ він уже не помічав того‚ що не помічають його‚ й одного разу сказав Чоломбитькові: "Знаєш‚ коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ".
— Ви з ним дружили? — спитав я.
— Ні‚ — похитав головою Чоломбитько. — Це не можна назва ти дружбою. В Олеся взагалі не було друзів. Просто так сталося‚ що його майстерня у мене над головою‚ — він показав пальцем у стелю. — Вона йому правила і за житло. Ну‚ холостякові ще можна‚ є кімната‚ кухонька‚ а взагалі — то це не життя. Так‚ я теж тут днюю й ночую‚ але знаю‚ що будь коли можу все покинути й піти додому. Це багато важить. Це дуже багато важить‚ — повторив Чоломбитько.
Мене пробирало хвилювання — погляд мимоволі блукав по стелі. Чоломбитько завважив це і хотів було щось сказати‚ але завагався. Він передумав. І перейшов на інше. Він розповів нам про жінку‚ яка приходила до Остапчука в майстерню‚ Чоломбитько бачив її раз чи двічі на темних східцях‚ він її зовсім не розгледів‚ але‚ мабуть‚ то була дуже вродлива жінка‚ це відчувалося навіть з її кроків‚ коли вона проходила повз Чоломбитькові двері і підіймалася на горішній поверх‚ це відчувалося з того‚ як зітхають дерев’яні східці під її ногами‚ саме так — не риплять‚ а зітхають. Чоломбитька хвилювала ця хода і та нероздивлена постать‚ як хвилює усе‚ що огорнуте сутінною вуаллю.
Так тривало днів скільки‚ а потім кроки затихли‚ і їх стало не вистачати навіть Чоломбитькові‚ та він ще дужче занепокоївся‚ коли перестав чути й Остапчука — ні там‚ нагорі‚ ні на східцях‚ й одного разу не витримав‚ піднявся на горішній поверх. Він постукав у двері‚ та вони виявилися не на замку‚ Чоломбитько зайшов у майстерню й побачив‚ що Остапчук сидить на підлозі‚ прихилившись до стіни ("Це‚ я вам скажу‚ був фраґмент із "Пієти")‚ сидить‚ ніби його щойно зняли із хреста‚ але не було жінки‚ яка б підтримувала його за плечі‚ то прихилився до стіни — худющий‚ щоки запали ще глибше‚ і блідий блідий‚ а в руці — шприц.
— Він що — коловся?
— Ні‚ — Чоломбитько здивовано подивився на мене. — Хіба ти не знаєш? Олесь малює шприцом. Звідси ж і така техніка в нього‚ манера‚ я вам скажу‚ неповторна. Набирає у шприц рідку фарбу і витискає на полотно.
Так от‚ коли Чоломбитько зайшов до майстерні‚ Остапчук звів на нього невидющі очі‚ вони на мить ожили і знову погасли — погасли разом з іскоркою надії‚ бо він сподівався побачити не Чоломбитька. Потім Остапчук усе таки знову звів погляд і тихо спитав: "Петре‚ у тебе немає цикути?" — "Немає‚ — сказав Чоломбитько і навіть спробував пожартувати: — Ти цей шприц хочеш зарядити цикутою? О‚ то вийшла б цікава річ". — "Ні‚ Петре‚ — відказав Остапчук. — Я хочу накласти на себе руки. Я зробив уже все, що міг. Зробив і спізнав".
Чоломбитько наївно‚ по баб’ячому став його умовляти‚ що все це тимчасове‚ що таке буває із кожним‚ воно минеться‚ але Остапчук його перебив: "Петре‚ ніхто не має права відібрати в людини життя‚ і так само ніхто не має права примусити її жити‚ якщо вона цього не хоче".
Але він ще любив дві речі‚ казав Чоломбитько‚ — малярство і зимову риболовлю‚ ні‚ він ще‚ мабуть‚ до божевілля любив оту жінку‚ тільки вона пішла від нього назавжди‚ а ці дві речі залишалися з ним‚ і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати‚ як скажений‚ — ви не знаєте‚ як він працює? — тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі‚ а потім за годину дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр — тут не красне слівце‚ казав Чоломбитько‚ я дуже обережний в оцінках‚ але ж недарма Олеся нанюхали іноземці‚ ну ці‚ що іноді забрідають на Андріївський узвіз‚ і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок‚ як йому здавалося‚ за фантастичні гроші‚ але скажіть мені‚ хіба сто двісті доларів — це нормальна ціна за Остапчукові роботи?