— Чи можливо це збагнути? Ні, неможливо, — вирішив пан Вівторакус. І сказав: — Узавтра ти почнеш із нею розмову. Так, почнеш!
— Яким чином? Що я їй скажу? Не можу ж я без будь-якого приводу лізти з балачками до незнайомої людини!
Пан Вівторакус замислився.
— А якби вона звернулася до тебе перша? Це ж було 6 непогано? Так, це було 6 добре.
— Вона до хмене? З якої причини?
— Звірята! — вигукнув пан Вівторакус. — Звірята спрацюють неодмінно, можеш мені повірити. Я позичу тобі четверо кошеняток. Якщо ти зайдеш у ліфт із картонною коробкою, повною кошеняток, твоя дама неодмінно скаже: "Ах, які ж гарнюні ки-ценьки! Можна мені їх погладити?" На це ти, звісно, муситимеш відповісти. Авжеж, муситимеш.
— Це звучить непогано, — сказав пан Пляшкер нерішуче. — Але що ж мені робити з кошенятами в конторі? Що скаже мій начальник пан Обердубер? Ні, це не годиться.
— Гм... — Пан Вівторакус знову замислився. — Птах, ось що стане в пригоді! Подаруй їй... скажімо, чижика.
— І що ж їй робити з птахом у конторі? Птахи ж цвірінчать, так? А воно ж заважає працювати... Та і як це я раптом подарую їй чижика, якщо не зважуюся до неї обізватися?
— Чи легко тебе вмовити? Ні, аж ніяк! — сказав пан Вівторакус. — Хотів би я знати, для чого ти взагалі надумав питати поради у свого приятеля Антона? Авжеж, мені хотілось би це знати.
— Не сердься, — попросив пан Пляшкер. — Твої поради дуже, надзвичайно добрі, тільки не для мене... Та я вже дещо маю на думці... Треба лишень кілька тижнів зачекати, до початку серпня...
— То ти вже сам щось надумав? Якийсь засіб? Може, папуга?.. Звісно! І як це я, та не додумався! — вигукнув пан Вівторакус. — Чи папуга не найліпший засіб? Вочевидь, найліпший. Бо саме він і почне розмову!
— Ні, ні. Я маю на увазі... Це повязано з Су-ботиком і з бажаннями.
— З бажаннями? Хіба твоя машина для здійснення бажань знову працює?
— Ні. На жаль, я не можу тобі цього розповісти. Суботик суворо заборонив, — сказав пан Пляшкер. — Поки що це велика таємниця, та якщо в нас вийде, я розповім усе тобі першому.
— Першому? Так, це по-дружньому, авжеж, подружньому. — Пан Вівторакус підвівся. — Між іншим, від Аннемарі в мене немає таємниць. Так,
немає. їй я розповідав усе. І саме це я зроблю зараз. Побалакаю з Аннемарі! Добраніч, Бруно!
— Добраніч, Антоне. Але не розповідай поки що Аннемарі... тобто пані Моркван нічого про мої плани, — попросив пан Пляшкер.
— Чи можу я виказати їй твої плани, як ти не хочеш розповісти про них мені? Вочевидь, не можу!
— Твоя правда. Я просто побоююся, що вона не дасть нам із Суботиком вилізти на дах свого будинку...
Пан Пляшкер злякано урвав свою мову: він сам замалим не вибовкав своєї таємниці!
Та пан Вівторакус уже його не слухав. Він давно вискочив із кімнати пана Пляшкера й заквапився до пані Аннемарі Моркван.
Шостий розділ Пан Пляшкер тренується
Подальшими днями пан Пляшкер так старанно тренувався й досяг таких успіхів, що Суботик вирішив: наприкінці тижня час переходити до четвертої вправи.
— Тепер ви навчилися стояти на столі, не похитуючись, як раніше, — сказав він. — Пора вам долати якусь поважнішу висоту. Ходімо на прогулянку й пошукаємо чогось підхожого.
— Мені здається, чогось справді високого я ще не здолаю, — відповів пан Пляшкер, — а надто надворі, де мене всі бачитимуть.
— Вам потрібно тренуватися, татку! Чи, може, ви вже не хочете, щоб я мав сині цятки?
— Та хочу, звісно, хочу! — запевнив пан Пляшкер.
— Тоді вам доведеться третього серпня піднятися зі мною на дах. На самісінький гребінь. Уночі, при повному місяці. А як же ви це зробите, коли не хочете спробувати й серед білого дня? Ви ж, зрештою, ще впадете з даху! І що тоді? Я не матиму жодної синьої цятки, зате ви будете весь у синцях! А наступна п'ятниця при повному місяці настане, може, десь аж за рік.
— Правда твоя, правда, — мовив пан Пляшкер. — Ходімо зараз-таки, спробуємо знайти щось високе і... вилізти...
Та спочатку справа не посунулася далі добрих намірів. Бо хоч би що Суботик пропонував, пан Пляшкер знаходив причину, щоб відкрутитися.
Поруччя мосту було йому занадто вузьке, контейнер для сміття — занадто брудний. На ятку продавця ковбасок він не схотів вилазити, бо це могло не сподобатися її власникові. Відмовився він і видертися на якийсь гараж, сказавши:
— Ні, це не дозволено. Це приватна власність. Суботик нетерпеливився дедалі дужче.
Коли ж пан Пляшкер не послухався його поради — вилізти на дах павільйончика на автобусній зупинці, малому зовсім урвався терпець, і він сказав:
— Я бачу, ви взагалі нікуди видертись не хочете. Тож додому — за хвилину — я полину — без упину!
— Постривай! — Пан Пляшкер озирнувся й сказав: — Здається, я дещо набачив.
Вулиця саме була безлюдна, ніде ані лялечки. На тротуарі перед обома шукачами стояла височенька кругла тумба для оголошень. Пан Пляшкер вказав на неї.
— Он куди я зараз вилізу, щоб тобі нарешті догодити. Хоча я сам собі й здаватимуся дурнем, просто неприторенним дурнем... Чи ця затія справді потрібна?
— Так, потрібна! Годі стояти — нум стартувати! — заримував він.
— Тоді чимшвидше! — ледве вимовив пан Пляшкер. — Сподіваюся, ніхто сюди не дивиться.
Суботик обійшов тумбу довкола, задерши голову, поглянув угору й сказав:
— Та вона десь метрів зо три заввишки. Як ви вилізете?
— Якщо ти притулишся до неї спиною і схрестиш руки перед собою, то я спершу стану на них, тоді переступлю тобі на плечі, а звідти вже вилізу на тумбу, — пояснив пан Пляшкер. — Ми часто так робили дітьми.
— То спробуймо й сьогодні, — сказав Суботик і сперся спиною на тумбу для оголошень, як порадив пан Пляшкер.
Татко обережно виліз на плечі синкові, що тремтів з натуги. Далі пан Пляшкер ухопився руками за тумбу, напружився і щосили підтягся вгору, так, що верхня половина його тулуба опинилася на пласкому верху тумби, а нижня звисала з неї.
— А тепер вилазьте весь нагору, ставайте там і дивіться вниз! — командував Суботик.
Та хоч як силкувався пан Пляшкер виконати його наказ, хоч як метляв ногами, він не просунувся більше ні на сантиметр, а звисав донизу, як мокра ганчірка.
— Підіпхни мене! Підіпхни мої ноги! — гукав він Суботикові.