Та це було неможливо, бо ноги його були так високо, що Суботик до них не діставав.
— Та зроби що-небудь! — заволав пан Пляшкер. — Я ж зараз упаду!
— Тримайтеся, татку! Я миттю! — гукнув Суботик, помчав до найближчого будинку й задзвонив у двері.
— Всі з будинку вибігайте, татові допомагайте! — гукав він. — Прихопіть стільці й драбини, бо без цього т&тко згине! І ослони, і столи, хоч би де вони були! Бо татко впаде!
І Суботик побіг назад, до тумби для оголошень.
— Отепер ми таки виберемося нагору, тату! — гукнув він. — Зараз сюди прибіжить сила людей!
Однак пан Пляшкер і не подумав з того радіти.
— Сила людей? — зойкнув він. — І що ж вони скажуть, як побачать, що я тут завис?
Про це пан Пляшкер дуже хутко дізнався. Десь унизу заговорили люди.
— Що це воно за чудасія? — дивувався якийсь чоловік.
— Треба викликати поліцію, — порадив жіночий голос.
Якась дитина спитала:
— Мамо, чого той дядько висить отам угорі? А жіночий голос відповів:
— Він п'яний, розумієш?
Аж ось пан Пляшкер почув дзвінкий голос Су-ботика:
— Годі балакати! Підсадіть мого тата нагору! Не покиньте його отак висіти!
— Нагору? Цього ще бракувало! Ми допоможемо йому хіба що злізти, — сказав якийсь чоловік. — Що йому робити нагорі?
— Тренуватися! — відповів Суботик. — Ну ж бо, підсадіть його!
Зненацька чийсь суворий голос наказав:
— Розступіться! Дайте пройти! Дорогу! А подайте сюди отого стільця!
Пан Пляшкер відчув, що хтось ухопив його за ноги й добряче потягнув донизу. З переляку
бідолаха щосили вчепився за верхівку тумби. Запізно, він уже падав. Його легко підхопили й поставили на ноги. Пан Пляшкер відкрив очі, доти міцно заплющені від страху. Перед ним стояв по-ліціянт.
Пан Пляшкер знову міцно заплющив очі. Полі-ціянт ухопив його за руку й сказав:
— Отак, а тепер ми вкупі гарнесенько подамося до поліційного відділку!
— Атож, тепер гарнесенько подамося туди вкупці. — Суботик вирішив, що запрошено і його, адже поліціянт сказав: "ми подамося". Малий зрадів, ухопився за другу поліціянтову руку й з підскоком рушив поруч.
Там за великим письмовим столом сидів інший поліціянт. Він здивовано підвів очі, коли його напарник увійшов до приміщення з паном Пляшкером і Суботиком.
— Допомогти тобі? — запитав поліціянт за столом. — Цих двох затримано?
— Це ми зараз з'ясуємо, — відповів перший. Він підійшов до напарника, нахилився до його
вуха й прошепотів:
— Пригадуєш гладкого пана Амфібера? Того, що все бігав сюди кілька тижнів поспіль і торочив про двох типів, які щоразу невідомо де дівалися?
— Так-так. Один із тих двох начебто був у водолазному костюмі! — прошепотів у відповідь його напарник.
— Достеменно! — пошепки потвердив перший поліціянт. — А тепер поглянь на оцього малого з рудою щетиною!
— У водолазному... костюмі! Він-бо справді у... Я негайно піду приведу сюди пана Амфібера! На очну ставку. А тим часом затримай тут цих двох. Можеш їх допитати.
Він надяг свого кашкета й швидко вийшов з по-ліційного відділку.
Другий поліціянт зручно вмостився за своїм столом, суворо поглянув на пана Пляшкера з Суботиком і розпочав допит.
— Що вам знадобилося на тумбі для оголошень?
Пан Пляшкер позирнув спочатку на Суботика, тоді на поліціянта і зніяковіло відповів:
— Цього я, на жаль, не можу сказати.
— Не бійтеся, скажіть йому правду, що ви хотіли, татку, — дозволив Суботик. — Не можна казати тільки того, навіщо вам таке тренування.
— Отже, ви відмовляєтеся давати свідчення. А вам відомо, що я можу притягти вас до відповідальності?!
— Притягти до відповідальності? — перелякався пан Пляшкер. — За що?
— За зловмисне псування!.. В речах! — розхвилювався поліціянт.
— За навмисне посування на дах? — сказав здивовано Суботик. — А хіба це заборонено? Чи, може, ти хочеш сказати: за корисне дахування в ночах? Тоді це правда. Мій тато зовсім не зловмисно, а корисно посувається до нічного дахування. Я можу це підтвердити.
Поліціянт щосили закрутив головою.
— Я кажу не про злісне просування... чи той... посування... псування тумбування... тьху!., дахування... Ет, що там!.. Я можу оштрафувати вас за порушення громадського спокою.
— Ворушення Громальського в спокою? — здивувався Суботик. — То він у вас сидить у спокою в тумбі для оголошень? А що, його можна ворушити тільки в неспокою? Таж ми з татком навіть не бачили ніякого Громальського чи Блискальського, а не те щоб його ворушити чи то в спокою, чи...
— Про що це ти розводишся? — нарешті урвав Суботикове красномовство приголомшений по-ліціянт. — Немає в нас ніякого Бромальського ні в якій тумбі! Годі базікати дурниці! Я не маю бажання вислуховувати твої нісенітниці! Давай нарешті свідчення, небоже!
— Як то — нарешті? Адже я вже не раз давав свічення, — заявив Суботик.
— Вже не раз давав свідчення?! Он як! — вигукнув поліціянт і заклав аркуш паперу в електричну друкарську машинку. — Отак воно краще!
І він надрукував двома пальцями: "Неодноразові злочини".
— Отже, ти вже не раз давав свідчення. Умгу, — знову звернувся він до Суботика. — І коли ж це було?
— Коли? Звісно, як ставало темно, — відповів малий.
— Мабуть, ти хочеш сказати: як темніло, ти коїв злоч...
— Кажу ж тобі: як ставало темно, то я давав свічення!
— А далі що? Що ти робив?
— А що робив? Сидів.
— То ти вже сидів? Он як! — Поліціянт двома пальцями наклацав три знаки оклику під "Неодноразовими злочинами".
— Чого ж ти так дивуєшся? — запитав Суботик. — Мій тато теж не раз сидів зі мною, він і стояв.
— Твій татко теж сидів?.. Так! — сказав поліці-янт і надрукував: "Злочинна група". — А тепер ще з'ясуємо, як і де він стояв?
— Де? Це я можу тобі сказати. Найчастіше на підлозі, а ще — на письмовому столі.
— Зухвальство! То ти ще й глузуєш? Кладеш мене на лопатки? Так? — вигукнув поліціянт, висмикнув аркуш із машинки й пожбурив у кошик на папери.
— Нікуди я тебе не кладу. Ти ж не лежиш, а сидиш, — терпляче розтлумачував Суботик. — Ось дивися. Оце називається стояти. А оце — сидіти. — Він сів на письмовий стіл. — А оце зветься лежати. — І він ліг на столі, перекинувши ноги через друкарську машинку. — Тепер ти зрозумів?
— Геть! Забирайся звідси! — ревнув поліціянт.