Вправа номер два була вже тяжча: доводилося ступнути зі стільця на стіл і стояти на стільниці рівно, не хитаючись.
На свій письмовий стіл пан Пляшкер вибирався непогано. І стояти випроставшись у нього виходило. Та він і двох хвилин не годен був простояти угорі, на столі, дивлячись донизу, й не ворушитись! Бідолаха враз починав страшенно хитатися. Він анітрохи не перебільшував, коли сказав уночі Суботику на кухні, що йому паморочиться в голові, навіть коли він підходить до вікна на другому поверсі будинку.
Тому наступного вечора Суботик вигадав третю вправу. Пан Пляшкер мав стояти на столі, дивитися вниз на підлогу й уявляти, ніби стоїть високо вгорі, на висоті щонайменше восьми метрів над вулицею, й дивиться на дахи автомобілів, припаркованих далеко внизу.
А щоб панові Пляшкеру легше було все те уявити, Суботик прихопив з дитячого майданчика кілька іграшкових автомобілів і розставив рядочком на підлозі біля столу.
— Де ти взяв ці автомобільчики? — запитав пан Пляшкер, нетвердо стоячи на столі й ухопившись за простягнену Суботикову руку, щоб не впасти.
— Я трішки помінявся, — сказав Суботик. — Авта, мов казка — сюди, будь ласка! Пиріг смачний, та вже не мій!
— Пиріг? — спитав пан Пляшкер. — А де ж ти взяв пирога?
— Знайшов.
— Сподіваюся, принаймні не в кухні пані Моркван?
— Ні-ні, не в кухні, — сказав Суботик.
Пан Пляшкер відчув полегкість. Проте ненадовго, бо малий додав:
— Він був на веранді. Вистигав.
Пан Пляшкер враз забув свій страх висоти.
— Та хіба ж можна отак собі, мов ніде нічого, красти пироги в пані Моркван! Той пиріг, певне ж, призначався для пана Вівторакуса... Якщо пані Моркван виявить!.. — зойкнув він. — Як ти міг таке зробити? Що тільки ти собі думав?
— Я думав: зараз головне — щоб мій татко не боявся висоти. І ми тоді:
Раз, два, три —
догори!
На дах, на дах!
Забудьмо страх!
Роздобудем цяточок,
як у небі зірочок.
І не матимем боргів —
цілу гору пирогів
набажає тато мій,
щоб віддати Моркві тій,
чи, про мене, дві гори —
хай смакує —
раз, два, три!
— А на додачу, задля вибачення, ще й здоровенний пряник із перцем, чи то пак... із корицею.
— Гм. Якщо поглянути на справу з такого боку, то, може, ти й маєш певну рацію, — визнав пан Пляшкер. — Однак мушу тобі сказати: пиріг призначений для пана Вівторакуса...
У двері постукали. Пан Пляшкер урвав своє повчання й гукнув:
— Заходьте!
Гукнув дещо запізно — пан Вівторакус уже заходив до кімнати. Так наче знав, що тут мовилося про нього.
— Привіт, Пляшкере! Чи це несподіванка? Атож, та ще й яка! Ти стоїш на своєму письмовому столі. Чи сподівався я цього від тебе? Ніколи в світі! — вигукнув пан Вівторакус. — О, Суботик! І він тут? Атож, ось він, сидить і грається автомобільчи-ками.
— Привіт, Вівторакусе! Добривечір! — відповів пан Пляшкер, трохи збентежений. Він ступнув зі столу на стілець, а відтак на підлогу. — Це чудово, що ти зазирнув до мене. Розумієш, я стояв на підвищенні — на столі, бо... — Він затнувся, бо Суботик кинув на нього застережливий погляд. — .. .бо я ж... ну... тому... — заникувався пан Пляшкер. Нарешті йому сяйнуло спасенне пояснення. — .. .тому, що хотів укрутити нову лампочку. Стара перегоріла.
— Розумію. — Пан Вівторакус витер хустинкою сидіння стільця, полегшено зітхнув і сів. — Аннемарі мені сказала, щоб я навідався до тебе. І ось я тут!
— Аннемарі?.. А, пані Моркван. Ви ж із нею віднедавна звертаєтесь одне до одного на ім'я.
— Авжеж, на ім'я, — потвердив пан Вівторакус. — І так само треба зробити нам із тобою, врешті-решт. Авжеж, справді!
— Так-так, Вів... е-е-е... Антоне,— сказав пан Пляшкер. — Ще зі шкільних часів ти для мене був "Вівторакус", а я для тебе — "Пляшкер". Час нарешті це змінити.
— А чи я взагалі ще знаю, як тебе звати, Пляшкере? Авжеж, не знаю, забув!
— Мене звати Суботик, — нагадав Суботик. Пан Вівторакус удав, що не почув. Він ще й досі
не пробачив малому, що той хотів насмикати пір'я з хвоста у його папуги.
— Мене звати Бруно, — сказав пан Пляшкер. — Бруно Клаус Йозеф, якщо повністю. А так — просто Бруно.
— Чи не замало я про тебе дбав останнім часом, Бруно? Атож, замало, — визнав пан Вівторакус. — Аннемарі так полонила всю мою увагу, що до тебе, як мовиться, руки не доходили. Чи не слід це змінити? Авжеж, слід.
— Крайньої потреби в цьому немає, Антоне. Я тебе чудово розумію, можеш мені повірити. Я й сам, власне... Я також... Як би це сказати?..
— Може, натякаєш, що й ти закохався?
Пан Пляшкер, почервонівши, кивнув головою.
— Ти — і закохався?! Ти?! — вигукнув пан Вів-торакус. — Чи це можливо? Хіба можна в це повірити?
— Авжеж, неможливо, — озвався Суботик. Пан Пляшкер образився.
— Що ж у цьому такого неймовірного? — запитав він.
— Ай справді! Ти маєш рацію. Урешті-решт, мені ж стільки само років, як і тобі, а я й досі парубкую, — сказав пан Вівторакус. — Чи дозволиш запитати, в кого ж це ти залюбився?
— Авжеж, дозволиш, — знову озвався Суботик. — В одного медяничка під шоколадним кремом.
— Чи не краще було 6, якби цей Суботик лишив нас самих? Авжеж, краще. Тоді ми могли 6 побалакати без дурнуватих зауважень, — запропонував пан Вівторакус.
— Розумію, розумію, — сказав Суботик і рушив до дверей.
Суботик, аби не придбать ворогів, не лізе в балакання двох пирогів.
— Що він меле про пироги? — запитав пан Вівторакус. — До речі, я принагідно згадав: Анне-марі сьогодні вранці поставила на веранді пиріг з маком — прохолонути, а коли пішла забрати...
— То я пішов, так? — сказав Суботик і шаснув за двері, перше ніж пан Вівторакус устиг його про щось запитати.
Отож той знову звернувся до приятеля.
— Розкажи, Бруно! — мовив він. — Як її звати? Яка вона? Я її знаю?
— Відповісти я можу лише на останнє твоє запитання. Ти її не знаєш, — відказав пан Пляшкер. — І сам я знаю тільки, що вона мені дуже подобається. Ото й усе. Я не знаю, як вона зветься. Не знаю навіть, що з нею тепер.
— Хіба це не дивно? Авжеж, дивно, ще й як! — мовив пан Вівторакус. — І що, ти й не хочеш усього цього знати?
— Та хочу. Ще й дуже. Але сам не знаю, як мені з нею познайомитися, — сказав пан Пляшкер. І розповів усю історію про жінку з ліфта, яку він майже щодня бачить, а проте не знає.