Та він і вобше їсть не те, шо люди. Червирів йому і не показуй. Матінку, правда, од їх теж нудило. А Бенедикт з дитинства на тих червирів полювать наловчився. Отак, бува, разом із хлопцями грається, в струмочку, чи в калюжах, — у містечку глинистих струмків багато, — і весь час у воді руками пошукує, на червирів полює. Червирі, вони сліпі, дурні. Отак наловиш десь із пару дюжин, на прутика нанижеш, висушиш, а потім їх потовчеш. Які ж вони тільки солоні! До мишачого борщику сама перва приправа. Батько завжди Бенедикта за це хвалили і самі теж коли-не-коли на червирів полювали, а матінка скривляться і руками махають. Бенедикт якось Нікіті Іваничу цілу низку подарував. Так вони у нього й провисіли на мотузочку, навіть і не доторкнувся. Припленталася сусідка, — позичити вогню, — розохалася: пропада добро. Той і оддав — усіх до єдиного. Та їх же ж така морока ловить, скільки грязюки перецідиш, поки червиря того намацаєш, а він ще й звивається, у пальці тобі впивається. Спробував би сам попорпаться! А не сусідам роздавать.
А то якось навідався Бенедикт до діда, а той сидить та ложкою клей жовтий їсть, такий, як оце на глелях, на стовбурах їхніх, капи бувають.
— А шо ви ото робите, Нікіто Іваничу?
— МЬОТ ем.
— Який ще МЬОТ?
— А вот что пчёлы собирают.
— Та ви при своєму розумі?!
— А ты попробуй. А то жрёте мышей да червей, а потом удивляетесь, что столько мутантов развелось.
Бенедикта з переляку аж у піт кинуло, вийшов бороду задерши, сам не свій, не розбираючи дороги. Ой, стра-а-ах: дід сам-один до бджіл у дупло лазив... Потім, звичайно, все хлопцям розказав. Тільки головами похитали.
— Отакої. Бджола нагидить, а ми їси за нею?!
А Півторак, — у нього півтора обличчя, і третя нога росте, — каже:
— А чо' це Нікіта Іванич нас на такі діла підбиває? А ще пан Істопник... А пам'ятаєте, як на Муркіну Горку хлопців водив, все хтів, шоб землю рили... Мовляв, ШАДЕВРИ там пагрєбєни. А ще там нібито должон бути дідько, чи то дядько кам'яний, здоровезний і сам ДАВИД. Та нас вже є кому давити, куди нам ще одного...
А точно, він таки водив. Нібито на Муркінай Горкє в Прежнє Врем'я МОЗЄЙ був, і нібито там, у землі, білі камені закопані, тесані, сороміцькі. Нібито вилиті дівки та хлопці, у чому мати народила; і цицьки у них, і все. Воно, канєшно, можна було б і подивитися, але ж, не дай Боже, то самовольство? Та й копать там — не перекопать. Та й здалися нам ті кам'яні дівки, коли оно, — живих скільки бігає? То вже, мабуть, дід казиться поманеньку. Довго за ним після того дітвора ганялася і навздогін дражнилася: "Нікіто Іванич! Зніми штані на ніч! А як дєнь, то знов надєнь".
Так воно нічим і закінчилося.
...Бенедикт зітхнув, зняв смітинку з письмової палички і швиденько дописав скаску про Рябу. І місце залишив, нехай Оленька курочку намалює. А потім книжечку винесуть на базарь і на мишачків зміняють. На низку мишачків гарненьку книжечку можна вимінять. А обмін тільки государствений, самовільно книжечки переписувать не смій, дізнаються, — випишуть тобі гарячих.
А то ще кажуть... та цить, нехай Васько Вухатий десь подалі стане. А то ще кажуть, нібито десь книги є, тобто книжечки давні, старопечатні. Чи правда то, чи ні, але ж ходить така побрехенька. Нібито ще до Взриву тії книги вже були.
А ще брешуть, нібито в лісі галявина, а на галявині — білий камінь-горикамінь, а під тим каменем скарб заритий. Отак нібито темної ночі, як не буде видно ні місяця, ні зірок, на тую галявину маєш прийти, але неодмінно босоніж і спиною наперед, та ще й примовляючи: "Не те беру, шо геть біжить, а те, шо у землі лежить", а діставшись на місце, тричі навколо себе обернутися, тричі висякатися, тричі плюнути, та й промовити: "Земля одрийся, скарб одкрийся", — а тоді перед очима туман попливе і з лісу скрегіт буде чуть, і отой камінь-горикамінь одвалиться, і скарб одкриється.
І там оті книги й заховані, і світяться вони наче повний місяць. А більш одної не брати, не чіпати, а взявши, бігти геть не озираючись, а як зробиш шось не так, перед очима знов туман попливе, а як отямишся, — зирк, — аж ти сидиш на своїй хаті верхи, на самісінькому конику, а в руках наче й нічого не було.
І нібито ті книги бачили у людей.
ДОБРО
Ударили в калатало на обід. Додому йти далеко, тож Бенедикт ходив обідать до Столової Хати. За дві бляшки обід з двох страв дають. Не такий, як свій, та хіба ж уже й свій такий уже наваристий? Зате недалеко йти. За Оленькою сани присилають, вона вдома обідає. Цяця.
Як причепилася до Бенедикта Варвара Лукинишна. Вона вже давненько на нього одним оком поглядає. Ви, мовляв, до Столової Хати? і я з вами. І бахрама у неї на голові так і коливається. Як треба, то й ходімо. Пальця послинити, свічку загасити, — чи довго?
У Столовій Хаті страшне, скільки народу!.. Бенедикт Варвару Лукинишну з тарілками до прилавку підштовхнув, шоб у чергу стала, бо зара ще хтозна-скільки людей набіжить, — а сам метнувся до столів і два місця одпихав. І ложиці поклав: тут, мовляв, зайнято. І ногою загородив, шоб не потикалися. І лікті якнайширше розчепірив. І морду насупив: теж допомага.
Хтось чужий розбіжиться зайнять місце, гляне Бенедиктові у личко, та, якшо боязкенький, одразу вшиється: та не приведи Господи, подумає, ще з таким рилом зв'язувацця; сяду десь подалі, у куточок... Отакий май розум на всяке діло.
Чад пливе. Тарілки парують, ложиці стукають, свічки потріскують. Душно. Кухарі репетують нестямними голосами:
— Та хто там ржавлю в хаті палить, — ану, геть звідси! Вже нема чим дихати!
Але, звісно, шо ніхто й не поворухнеться.
А ось і Варвара Лукинишна з тарілками. Майже не пролила, хоч і штовхалися сильно.
Шо ж у нас сьогодні. Знову мишача юшечка. Государствена їжа — це тобі, канєшно, не домашня. І мишаки начебто ті самі, а того смаку, канєшно, нема. Не сильно навариста. Зате червирів у юшечку набухано, — аж щелепи зводить. От червирів не жаліють. Пересолюють юшечку. А у ній ложицею поганяєш-позачерпуєш, — один хвостик мишачий. Ну, ще оченята. Реберця.
Воно, канєшно, й кухаря треба зрозуміть. Він же ж, мабуть, тушки приховає, потім ліпші шматочки повибирає та й додому, діточкам несе.