Та будь-хто таке робив би. Для стороннього ж варить, для незнайомого, то одне: хтозна, шо воно за людина? А для рідної дитинки — то зовсім інше. А деякі кажуть: на всіх, мовляв, тре' варить однаково. Та де ж це таке бачено?
Чужий — він і є чужий. Шо в йому харошого? Якшо не дівка, канєшно. Шо харошого? А може він, чужий, не такий вже й голодний. А може, він як-небудь і обійдеться. Передумає їсти.
А свій — він теплий. У нього й очі не такі. Заглянеш — і сам бачиш: їстки хоче, їстоньки. Прям відчуваєш, як у нього живота підтягло. Свій — він трошки такий, як ти сам.
Варвара Лукинишна зітхає:
— Я дивлюся, вони мишаків нечищених кидають.
— Кажуть, нема кому працювать.
— Та я розумію, але все ж таки... А приходьте до мене, Бенедикте, я вас доброю юшкою пригощу.
— От спасіба, Варваро Лукинишно. Коли-небудь — обов'язково.
А в самої, бідолашної, гребінець так і випирає з ока. Прям хоч не дивися.
— Я вас, Бенедикте, весь час хочу запитати. Я, бачте, стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, переписую… А там раз-поза-раз: конь, конь. Що таке — "конь", ви не знаєте?
Бенедикт задумався. Потім ще задумався. Навіть почервонів од задуми. Сам же хтозна-скільки разів оте слово писав, але якось не замислювався.
— Мабуть, то мишак.
— А чого ви так вважаєте?
— А того, шо: "алі я тєбя нє холю, алі єш авса нє вволю". Точно, мишак.
— А як же тоді: "конь бєжит, зємля дражит"?
— А мабуть, шо чималенький такий мишак. Та вони ж, бува, як завовтузяться, — другим разом і не заснеш. Ви ж пам'ятаєте, Федір Кузьмич, слава йому, теж пише: "Жизні миш'я бігатня, што трєвожиш ти мєня?" Мишак, хто ж іще.
— Якось воно дивно. Ні, ви мене не переконали.
Варвара Лукинишна багато стіхів напам'ять знає. І завжди намагається шось зрозуміти. А хіба ж там мало слів важких! Хтось інший плюне, а їй, бач, нада, ти диви. І розмовляє по-книжному. Трошки схоже на матінкину розмову. Або Нікіти Іванича.
Варвара Лукинишна сама живе. От вона мишаків наловить, на базарь винесе, і на книжечки зміняє. І знай собі почитує.
— Знаєте, Бенедикте, стіхи — то для мене все. Наша робота — то така радість. А оце нещодавно я звернула увагу: якийсь він, Федір Кузьмич, слава йому, різний. Розумієте мене? Він наче на різні голоси розмовляє.
— На те він і Найбільший Мурза, довгої йому жизні, — нашорошився Бенедикт.
— Ні, ні, я не за те кажу... Не знаю, як вам пояснити, але я це відчуваю. От, скажімо: "Свірєль запєла на масту, і яблані в цвєту. І ангєл поднял в висату звєзду зєльоную адну. І стала дівна на масту сматрєть в такую глубіну, в такую висату..." Це один голос. А от, припустимо...
— На масту? — перебив Бенедикт. — Та то, мабуть, Поганий Мосток. Знаю такий. Я там на червирів полював. Там і справді, глибоченько. Там тільки дивися! Торохнешся — і поминай як звали. Тільки бульки підуть. Там іще одна дошка підгнила. Як козляків женуть, неодмінно якийсь та провалиться. Я те місце зна-аю. — І обсмоктав кісточку.
— Ні, ні, я не за те. От прислухайтесь: "Паслушай, в пасаде, куда ні адна нага нє ступала, адні душегуби, твой вєстнік — асінавий ліст, он бєзгубий, бєзгласєн, как прізрак, бєлєй палатна!" — це ж зовсім, зовсім не той голос каже. Зовсім інший.
— І пасад отой я теж знаю! — вигукнув Бенедикт. — Там Пахомові бошку розкроїли.
Варвара Лукинишна головою хитає, задивляється на свічку, і синенький вогник у неї в єдиному оці так і дрижить.
— Ні, ні... Я оце читаю, читаю... думаю, думаю... І я всі стіхи на різні стосики поділила. І у книжечки по-новій нитками перешила. І що цікаво..?..
— Оно, Васькові Вухатому теж цікаво, — сказав Бенедикт. — Ич, настовбурчився. А стіхи ви даремно туди-сюди перешиваете. То самовольство.
— Ой, Боже мій... То ходімо працювать. Бо вже й у калатало битимуть. — Варвара Лукинишна обвела оком закіптюжену світлицю. А ржавлею насмерділи — нема чим дихати. Синій дим аж до підлоги висить. У кутку голубчики, хто вже своє поїв, граються у щигля. Двоє вже назюзялися квасу і лежать долі. Васько записує: хто.
— Щось наш рестаран не дуже тихий, — зітхнула Варвара Лукинишна. — "Я сідєл у акна в пєрєполнєннам залє, гдє-та пєлі смичкі а любві..." Як ви думаєте: смички — це що?
— Якісь дівчата бідові?
— Та ні... Якби ж ви знали, як хочеться про іскуство побалакать... Приходьте до мене додому. Їй-бо, приходьте!
— Гаразд, колись може й забіжу, — відповів Бенедикт неохоче. Якби ж то вона не така страшна була, він би, канєшно, залюбки. У бані напаритись, — та й у гості. А так — другим разом.
А може, як заплющитись, то воно й нічого. Душевна така жіночка. Ще й юшкою пригостить. Тільки чогось вона всіма цими розмовами Бенедикта розтривожила.
У Робочій Хаті всі вже в зборі, а Оленьки нема. Бенедикт почекав, погриз письмову паличку. Шось не йде. А таке буває: до обіду вона на місці, а ввечері не приходить. Тож, мабуть, так і треба. Не наше діло. А нудно без неї.
Сів переписувать нову скаску: "Калабок". Страшне, яка смішна історія. Той калабок і од бабушкі ушол, і од дєдушкі ушол, і од ведмедя, і од вовка. По всьому лісі знай собі катався. Пісеньки співав веселі, з примовками: "Я калабок-калабок, па амбару мєтьон, па сусєкам скрєбьон, на смєтанє мєшон, на аконце стужон!" Бенедикт, коли писав, такий радий був за калабка. Підсміювався. Аж рота роззявив, коли писав.
А дійшов до останнього рядка, — серце тьохнуло. Пропав калабок. Лисиця його: гам! — і з'їла. Бенедикт навіть письмову паличку поклав і в сувій задивився. Загинув калабок. Веселий такий калабок. Все пісеньки співав. Жив та радувався. І раптом — не стало його. За шо?
Бенедикт ковтнув сльози та повів очима по хаті. Всі пишуть, схилилися. Свічки поморгують. Ведмежі пузирі на вікнах відсвічують синім. Вже й вечір. Вже й наче завірюха почалася. Намете високі кучугури, засвище вулицями, занесе хатки аж по самі вікна. Застогнуть високі дерева у північних лісах, вийде з лісу кись, підступить до містечка, завиє тужливо: ки-ись! ки-ись! А над містечком сніговій бушує, над теремами кружляє, далеко розносить дику тугу.
Представилось Бенедиктові, як сидить він ще малим на лежанці, звісивши валянки, а за вікном завірюха гуляє. Тріщить синювата свічка з мишачого сала, тіні під стелею танцюють, матінка сидять коло віконця, вишивають кольоровими нитками занавісочку, чи може рушника. З-під печі вилазить Котя, м'який, пухнастий, стрибає Бенедиктові на коліна. Матінка не люблять Котю: якшо він їм на спідницю почепиться, завжди його скидають. Мовляв, не можуть його голого рожевого хвоста бачити, морди з хобіточком. А ще їм не подобаються пальчики його: теж рожеві, дитячі. Буцімто за їхньої молодості ці звірятка зовсім не такі були. Та мало там шо колись було! А хто ж би їм, як не Котя, стільки мишаків ловив, а чи мали б вони тоді сало для свічок? А Бенедикт його любить. Простягнеш йому пальця, він його руцями цоп! — і мурчить.