Гикавка, гикавка,
Піди до води,
Кого хоч напади,
Хоч бика, хоч корову,
Хоч дівчину чорноброву,
— вона одразу де й дінеться. Або, скажімо, ячмінець на оці вискочить, — ну, тут уже сильнішого замовляння треба, шоб подіяло. Тричі дунути, тричі плюнути, на одну ногу стати, та так на ній і стояти, а рукою за другу ногу схопитися, та так її й тримати, та, не дай Боже, не впасти. І замовлять отак:
Ячмінець, ячмінець,
На тобі гостинець,
А нема гостинця,
То нема й ячмінця.
І отого ячмінця наче рукою зніме. А то так само не Болєзнь.
А яка вона, та Болєзнь, і коли прийде, і шо тоді буде — ніхто не знає. Та про неї й не балакають. А якшо й балакають, то потихеньку. А якшо й перешіптуються, то тільки як нема неподалік Васька Вухатого.
А про те, шо він підслуховує, всі вже знають. Треба ж комусь. А вух у нього — сила-силенна: і на голові, і під головою, і на колінах, і під колінами, і у валянках — вуха. Різні: великі, малі, круглі, довгі, і просто дірочки, і трубочки рожеві, і на щілини схожі, і волохаті, і голі, — всякі. Спитають його:
— Васько, і куди тобі стільки вух ?
А він:
— А це не вуха.
— А шо ж тоді?
— і встромлять йому у вухо, шоб покепкувать, недогризок, чи недопалок, чи ще якусь гидоту. А самі главні вуха, якими він і підслуховує, під пахвами ростуть. Тож він, якшо за свою роботу береться, спершу мусить лікті розчепірити, аби краще чуть. І часто-густо мало не плаче з досади: прям, чи й не тайна, всім же ясно: розчепірився, — значить, підслуховуєш.
А у Варвари Лукинишни теж нещастя: ой, страшна, сердешна, хоч і не дивися. Голівонька облізла, ані волосинки, а по всій по голівоньці півнячі гребінці так і коливаються. І з одного ока теж гребінець лізе. То зветься "пітушина бахрама". А то так само нє Болєзнь, не приведи Господи. То Паслєцтвіє. А так вона жіночка непогана, ще й писать уміє гарно та чисто. А якшо в тебе чорнило вийшло, завжди свого наллє.
А бахрама — то нє Болєзнь, не приведи Господи. І санітарам нема чого приїжжать, нє, нє, нє.
Тут ударили в калатало: начинай работу. Бенедикт сів за стіл, зняв зі свічки, поплював на письмову паличку, підняв брови, витяг шию і заглянув у сувій: шо ж йому сьогодні переписувать. А дісталися йому сьогодні "Скаскі Фьодора Кузьміча".
"Жилі-билі дєд да баба, — строчив Бенедикт, — і била у ніх курачка Ряба. Снєсла рас курачка яічка, нє прастоє, а залатоє..." Ой, Паслєцтвія! Кругом Паслєцтвія! Оно, у Анфіси Тірентівни теж минулого року з курями біда сталася. Та ще й які кури були: одна в одну, які нічогенькі, такі й чималенькі. Яйця несли чорненькі та рябенькі — прямо на красоту! Квас з отих яєць миттю в голову вдаряв. Мекнеш того кваску ковшик і тільки — ввух! На подвиги потягло. Глянеш навколо, — а все кругом двоїться. Оно дівка пішла — а їх наче двоє. Гукнеш:
— Дівча-а-ата! Ану, гайда зі мною балувацця!.. — а вона я-як чкурне. Нарегочешся-я!.. На Анфісу Тірентівну глип! — а її теж двоє. Але! — до неї побалувацця і не під'їжджай, бо вийдуть Палікарп Матвєїч, а їх так само двоє, а нам того не треба, бо вони й одні жаху наганяють.
А як тії кури гарно співали! Отак, бува, влітку, вечоріє-сутеніє, місяць на небі сходить, зоря догоряє, вже роса впала, квіточки розпахтілися. Хлопці та дівчата на призьбу посідають, горішки мочені гризуть, каганцями ласують, зітхають, чи штовхаються та щипаються. Ті-ільки перша зірочка на небо викотиться, кури й заспівають. Спочатку клацають, наче дощечки, потім тррррр, тррррр, потім бу-бу-бу, а як уже зовсім розспіваються, — то такі рулади грянуть, так уже серце розтривожать, от наче летиш, чи бігом з гори біжиш, чи наче стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, якісь не дуже понятні, згадалися:
В чьорнам нєбє — слава начєртани —
І аслєплі ґлаза прєкрасниє...
І нє страшна нам ложе смєртнає,
І нє слатка нам ложе страснає.
В потє — пішущий, в потє — пашущій!
Нам знакома іноє рвєніє:
Льохкій оґнь, нат кудрямі пляшущій, —
Дунавєніє — вдахнавєнія!
А як прийде осінь з дрібним дощиком та вітрюганами, слобідські кури всі разом на південь собираються. Хазяї зажуряться, проводжати з хати вийдуть. От найстарша кура наперед вийде, одну ногу виставе, крилом змахне, — і вони всі хором я-як грянуть напослідок. Заспівають на прощання, злетять попід самі небеса, покружляють над рідною стороною, а потім витягнуться у вервечку, і вже по двоє, кура до кури, й полетять. Махаєш їм хусточкою вслід, а жіночки, бува, й порюмсають трошки.
Отож ті самі кури й показилися. Перестали літати, кинули співати, осінь проминула, вже й зима на носі, всі пташечки кругом вже давним-давно на південь подалися, а цим, скаженим, — наче все одно. Анфіса Тірентівна їх і віником, і лозиною, — упираються, настовбурчуються, та ще й наче людським голосом забалакали. "Куда-а?" — запитують. А яйця з них поперли білі, страшні, здорові. Молодиця нажахалася, мало з глузду не з'їхала. Кинулась бігом по Бенедикта, шоб той підсобив. Тож вони удвох отих поганих курей всіх заразом і передавили. Одне яйце для курйозу залишили. Бенедикт його потім Нікіті Іваничу показав. Старий — от геть нічого не боїться! — розбив яйце о краєчок миски, а там — Господи, твоя воля! — жовта рідка бульба в якійсь наче воді перекочується, а квасного солоду нема й сліду... Господи, Боже! Дід аж з тубарету підхопився, аж загорлав: где остальные?! — страшним таким голосом. Заспокоїли його, посадовили: все гаразд, не бійтеся, Нікіто Іваничу, самі знаємо, не маленькі. Всіх до єдиної, пакосних, винищили, у курнику березовим димом накадили, шоб не завелося знов чогось нехарошого, і Гогу Юродивого приводили, шоб закляття наклав: на чотири кути, на чотири двори, з-під моря зеленого, з-під дуба паленого, з-під каменю горючого, з-під козла вонючого; тай, тай, налітай, направо дуну, наліво плюну, айн, цвай, драй. Крепке закляття, перевірене, має подіяти.
Нікіта Іванич за стіл сів, очі заплющив, щелепи отако зціпив, так і сидів. Потім запитав, шо такого кури їли перед тим, як сказитись. А хіба ми знаємо. Він і до Анфіси Тірентівни ходив, розпитував, і думав довго. А бульбу ту жовту, шо в яйці завелася, на сковороді собі засмажив і з'їв. Їй-бо, з'їв!!! І нічо' йому не зробилося.